Марія Євтушенко - Попелюшка з Франківщини, Марія Євтушенко

22

   Крізь сон чую противний звук будильника, але не хмурюсь — мої губи розпливаються в радісній усмішці ще до того, як сон зніме свої кайдани й моїх очей торкнеться кімнатна напівтемрява.

   Перекотившись на бік, дотягуюся до телефону і вимикаю два наступні сигнали з періодичністю у пʼять хвилин. Хоч я і працьовита дівчина, та вставати після першого будильника так і не навчилась! 

   — Скачи, скачи, мій коню вороненький, — наспівую у той момент, коли босі стопи торкаються ворсистого килимка. Декілька миттєвостей дивлюсь, як мої пальці грають з високим ворсом, після чого підстрибую на ноги.

   У мене дуже рідко бувають настільки хороші ранки, і це при підйомі пів на п'яту!

   Рука на автоматі тягнеться за гребінцем, але я відсмикую її. Кидаю бадьорий погляд на одяг для їзди й, закусивши губу, роздумую: комфорт при їзді чи відчуття чогось нереального?

   — Останнє, — тихо шепочу з широкою усмішкою і йду до дверей.

   Домом крадусь тихо, адже в такий час ще всі сплять. Я навмисне прокинулась настільки рано і йду, наче кіт на полювання — не люблю, коли мені заважають!

   Зігнувшись, беру капці під пахву й тихо сміюсь. Емоції вирують, наче гірська річка, і втримати їх у межах берегів неможливо! Перекручую замок у дверях і, висунувшись на вулицю, глибоко вдихаю.

   — Як же класно, — босими ногами ступаю дошками, які встигли увібрати в себе нічну прохолоду, і збігаю вниз сходами. З рота виривається тихий сміх, коли босі стопи топляться у траві та ранковій росі. Не втримуюсь і переходжу на повільний біг з підскоками. — Ой, коню, коню мій вороненький, — підспівую під носа, — ой чого ти стоїш на стайні сумненький, — хапаюсь за ручку і відчиняю хлів. У той самий момент у мого носа стається мініінфаркт від ароматів жителів великої стайні. Хмурюсь, адже це може приборкати мою гірську річку, і тепер емоції течуть плавніше й спокійніше. Взуваю капці й проходжу всередину. — Привіт, коню мій вороненький, — вітаюсь з Розочкою і, під її голосне іржання, тягнусь до шиї. — Ти пробач за мій ранковий візит і міцні обійми, — говорю з крихтою суму, притуляючись до теплого тіла й золотистої шерсті, — просто мені сьогодні у далеку дорогу, а ти тут… — клубок у горлі зростає і дряпає мене. Неприємно, як і думки про те, що невідомо коли я знову осідлаю свою Розку. — Я буду сумувати, — прикриваю очі, а моїм невмитим обличчям течуть сльози. — От і вмилась, — дивлюсь на вірного друга, який знає усі мої таємниці, й усміхаюсь.

   Так, усмішка через силу, сумна, трішки натягнута, але краще так, ніж клубок у горлянці!

   Поцілувавши Розку вище носа й почесавши шию, відчиняю навстіж ворота стійла й, трішки вклонившись, запрошую на вихід. Кінь фирчить і киває у бік сідла, яке, до речі, недолюблює. Я ж сміюсь.

   — Ні, подруго, сьогодні у нас покайфушки й жодних сідел, — Розка голосна ірже і йде повз мене, покрутивши хвостом кольору стиглої пшениці.

   Опинившись на вулиці, я підводжу кобилу до тюків з сіном і, залізши на одного з них, закидаю ногу, щоб сісти на кобилу. Але не тут то було! Моя нічна сорочка довжиною нижче колін, і саме це не дозволяє мені осідлати Розку. Фасон не для молодих дівчат, але тонка тканина дуже допомагає при нічній спеці, тому я полюбляю саме такий одяг для сну. Мама та бабуся не на одне свято купляли мені щось стильне й молодіжне, та я однаково сплю у довгій, тонкій нічній сорочці в дрібну квітку!

   — Шкода рвати, але до хати повертатись не варіант, — згинаюсь і, взявшись за край сорочки, тягну у різні боки. Тонка тканина піддається і рветься. — Кататись у нижній частині спідньої білизни не дуже то й добре, а ось так можна! — розглядаю розпірку до середини стегна, з-під якої видніється світла шкіра. Розка ірже й тупцює на місці. — Не підганяй! — тупаю, через що ледь не падаю з тюка. Ще одна спроба, після якої у мене все виходить. — Скачи, красуне, — нагнувшись, шепочу їй на вухо.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно