Луїджі Піранделло - Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання

class="p1">Я спостерігав і не зогледівся, як лихоманка гри охопила й мене. Перші ставки не вийшли. А потім я відчув у собі якийсь дивний бурхливий хміль, я діяв майже автоматично, скоряючись несподіваному підсвідомому натхненню, і в мене одразу ж виникла спершу надія на виграш, а потім впевненість у ньому. І я вигравав! Спочатку ставив мало, а тоді, не рахуючи грошей, усе більше й більше. Мене все дужче змагало якесь світле сп’яніння, що його не розвіяло навіть кілька програшів, бо здавалося, що я їх передбачав. Іноді подумки я казав собі: «Цю ставку програю, мушу програти!» Я був наче наелектризований. Настала мить, коли мене пойняло нестямне бажання ризикнути всім, раз і назавжди. Я виграв. Задзвеніло у вухах, все тіло вкрилося холодним потом. Мені здалося, що один круп’є, вражений таким дивовижним успіхом, стежить за мною. Я трохи злякався, але в погляді того чоловіка зблиснув відвертий виклик і змусив мене знову ризикнути всіма виграними грішми. Моя рука несамохіть потяглася до тієї самої цифри — тридцять п’ять. Потім я завагався і хотів був забрати ставку, та зненацька поклав гроші на місце, наче підкорився чиїйсь невидимій команді.

Я заплющив очі і, мабуть, дуже зблід. Запала глибока тиша, стало моторошно: здавалося, що все тут відбувається тільки задля мене, що всі гравці й глядачі заціпеніли разом зі мною в тривожному чеканні. А кулька котилася цілу вічність, так повільно, що кожна мить робила мою муку нестерпнішою. Нарешті кулька зупинилася.

Я вже знав і нітрохи не сумнівався, що круп’є звичним голосом вигукне:

— Trente-cinq, noir, impair et passe![16]

Тільки голос той чувся мені наче здалеку.

Забравши гроші, я відійшов від столу аж п’яний, ледь переставляючи ноги.

Насилу доплентався до канапи і знеможений упав на неї, відкинувши голову на спинку. Страшенно хотілося заснути, поринути в забуття. Але тільки-но я почав дрімати, як щось несусвітньо важке навалилося на мене, і я враз отямився. Скільки ж я виграв? Я розплющив очі та притьмом заплющив — голова запаморочилась. У залі стояла така задуха, що можна було зомліти. Я помітив яскраві свічники. Як? Уже вечір? Так довго я грав? Я тихенько підвівся і вийшов надвір.

Замружився від денного світла.

Свіже повітря підбадьорило мене.

В саду було небагато людей. Ходили парами й по троє, гомоніли, палили. Деякі трималися самотою.

Я спостерігав за всіма. Людина в цих краях нова, я прагнув бодай трохи виглядати завсідником. Найпильніше придивлявся до тих, що поводились вільно й невимушено. На мій превеликий подив, раз по раз хтось із них зненацька робився блідий, мов тороплений прикипав поглядом до одного місця, а тоді кидав сигарету і, під сміх своїх співрозмовників, рішуче прямував до казино. Чому вони реготали? Але ж і я хихотів — мимоволі, наче якийсь дуркуватий.

— A toi, mon chéri[17], — почувся тихий, ледь хрипкуватий жіночий голос.

Я обернувся й побачив одну з тих жінок, що сиділи разом зі мною за гральним столом. Вона, всміхаючись, дарувала мені троянду. Другу лишила собі. Вона щойно купила їх у вестибюлі в квіткарки.

Невже я справді такий смішний і дуркуватий на вигляд?

Аж зло взяло. Навіть не подякувавши, я відмовився від подарунка і хотів піти геть, але жінка, так само всміхаючись, повела мене попідручки алеєю і, ніби граючи на публіку, — мовляв, у нас інтимна розмова, — заговорила до мене тихо й поквапливо. Я зрозумів, що вона бачила, як я вигравав, і тепер хоче пограти разом зі мною. Пропонує, щоб я вказівки давав, а вона ставитиме і за мене, і за себе.

Цього ще мені бракувало! Я зневажливо глянув на неї і мовчки відійшов.

Незабаром побачив її в гральному залі: вона розмовляла з присадкуватим зизооким смаглявим бороданем, на вигляд іспанцем. У нього в руці була та сама троянда, яку жінка хотіла подарувати мені в саду. З того, як вони обоє повернулись при моїй появі, я здогадався, що розмовляли про мене. Отже, треба стерегтися. Я пішов до іншої зали і зупинився біля першого столу, не збираючись грати. Трохи перегодом зизоокий бородань, уже без супутниці, підійшов до цього ж столу, удаючи, ніби не помічає мене. Тоді я уп’явся в нього поглядом: нехай знає, що мені все зрозуміло і в дурні пошити себе не дам.

Та він зовсім не скидався на шахрая. Робив великі ставки і тричі підряд програв. Та все кліпав очима — не міг, видно, приховати хвилювання. Після третього програшу глянув на мене й усміхнувся.

Я лишив його там, а сам перейшов у сусідню залу до того столу, за яким виграв.

Тут був уже інший круп’є. Жінка сиділа на своєму місці. Я став позаду, щоб вона не побачила мене, й спостерігав за її грою. Жінка ставила мало і то не щоразу. Я протовпився вперед, вона помітила мене, хотіла поставити і передумала — певно, вирішила зачекати, поки я почну грати, аби поставити після мене, на той самий номер. Але марно чекала. Коли круп’є оголосив: «Le jeu est fait. Rien ne va plus», я глянув на неї. Вона жартівливо погрозила пальчиком. Кілька разів я пропустив, потім знову відчув, що мене проймає дрож, що непогамовне бажання тіпає мною і немає сили, яка могла б утримати мене від гри. Не звертаючи уваги на жінку, я почав грати.

Звідки в мене бралося натхнення, що то за чудодійне передчуття допомагало мені безпомильно орієнтуватися в незбагненному безмежжі комбінацій чисел і кольорів? Чим, як не підсвідомим осяянням, виправдати оту божевільну, справді несамовиту певність, сам спогад про яку кидав мене в дрож. Адже я ризикував усім, навіть життям, мої ставки були справдешнім викликом долі. І в ті хвилини, коли я ставав у двобій з долею, коли я зачаровував і підкоряв її, в мені нуртувала шалена, демонічна сила. Я відчував, що впевненість жила не тільки в мені, а й у всіх, хто сидів і стояв поруч. Усі вони, затамувавши подих, стежили за моєю відчайдушною грою. Не пригадую вже, скільки разів підряд випав червоний колір, на який я вперто ставив, а коли я ставив на нуль, неодмінно випадав нуль. Блідий юнак, що, ніби сонний, витягував з кишені штанів золоті монети, і той нарешті підбадьорився, і на його обличчі проступив рум’янець. Товстий синьйор захрипів ще дужче. Збудження навколо столу зростало з кожною хвилиною, всі нервово жестикулювали і насилу стримували жахливу лють, змішану з