Василь Арсенович Чумак - Україна і Крим: спільність історичної долі, Василь Арсенович Чумак

перебіг подій на півострові і отримати потужний важіль впливу на політику Києва»[111]. Така позиція російського керівництва і політикуму РФ проявилась від самого початку існування незалежної України.

Так, територіальні претензії вже двічі висувалися і російськими законодавцями. Відомі рішення колишньої Верховної Ради Росії щодо права на Крим і Севастополь. Багатьом законодавцям сусідньої держави ніяк не вдається позбавитися імперського синдрому.

Про це ж свідчить один конфіденційний документ, підготовлений для вищих державних органів Росії. Як вказується у ньому, «отделение Крыма может рассматриваться лишь как начало цепной реакции территориально-государственного распада Украйны, способного положить конец планам воссоздания мощного украинского государства и образования черноморско-балтийского союза в западноевропейской части бывшего СССР»[112].

Сповідування такої політики не приховується навіть про людське око не лише багатьма засобами масової інформації, політичними партіями Росії, а й деякими вищими посадовими особами. Хоча неупередженим людям, науковцям, політикам добре відомі історичні події і явища, що вказують на неможливість сьогодні пред’явлення державами територіальних претензій і необхідність дотримання принципу непорушності кордонів.

У зв’язку з цим важливо, на нашу думку, звернути увагу й на те, що тривале перебування України спочатку в складі Російської, а потім радянської імперії призвело до існування досить прозорого кордону між Росією і Україною. Тобто до значної міграції населення в той і інший бік. Внаслідок цього, як ми знаємо, в Україні проживає майже 12 млн. росіян.

Водночас лише в прилеглих до України районах Росії компактно проживають понад 6 млн. українців. Отже, той, хто у тому чи іншому вигляді висуває сьогодні територіальне питання, свідомо провокує конфлікт на «югославський зразок», але вже в таких масштабах, що може підірвати спокій не тільки в Європі й Азії, а й у всьому світі.

Вищесказане, а також політика Росії щодо ролі Чорноморського флоту значною мірою впливають на політичний клімат на Кримському півострові. Політична ситуація тут характеризується підміною справжньої демократії квазідемократичними владними структурами, зміцненням позицій антиукраїнських сепаратистських і реакційних антиринкових сил. Спадщина тоталітарного режиму з його антигуманною ідеологією і практикою, що ігнорує права людини, націй, малих народів які є автохтонними (корінними) на даній території, з його стійкими імперськими, шовіністичними стереотипами домінує тут і визначає кримський політичний клімат. Тому лише умовно можна говорити про кінець комуністичної ери на цій території і про початок посткомуністичних перетворень. Тобто тоталітарна система лише зовнішньо відображає видимість політичних, економічних, соціальних та духовних змін після розпаду СРСР і краху «комунізму». Тут, як і в деяких інших регіонах України (особливо на сході І півдні), тоталітарна система продовжує своє існування під демократичними вивісками, а партноменклатура, тримаючи у своїх руках нові владні структури, проводить стару політику, чинить завзятий спротив демократичним реформам і соціально-політичним перетворенням. Саме ці псевдодемократичні структури являють собою реальне підгрунтя й опору для сил імперського реваншу. Можливо, у Криму ці тенденції виявляються особливо послідовно, і «слава» цього регіону як «оазису», «заповідника» тоталітаризму відповідає дійсності. Принагідно відзначимо, що загравання деяких офіційних осіб з цими колами в Криму становить небезпеку для демократії і свободи не лише в Україні, а й Росії.

Що ж є причиною формування такої «заповідної» зони тоталітаризму в Криму? Напевно, одна з головних причин — це військово-стратегічне, прикордонне значення півострова, основної бази Чорноморського флоту, роль військових структур і військово-промислового комплексу колишнього Радянського Союзу, офіцерських об’єднань, що орієнтуються і політично, і соціально, і морально на реанімацію радянської імперії або ж на відродження російської. По-друге, особливий статус Криму визначався і значенням його як «всесоюзної курортної зони» (урядові дачі, відомчі санаторії і бази колишніх ЦК КПРС, ЦК ВЛКСМ, силових міністерств і в першу чергу КДБ і Міноборони, державних профспілок і т. ін.), у розвиток якої вкладалися величезні кошти різними інстанціями імперського центру, щоб перетворити її на райські куточки. У нових умовах їх не хочуть втрачати колишні впливові і могутні господарі. Крім цього, тут існував і потужний місцевий клан обслуговуючого персоналу, благополуччя якого залежало від процвітання маленького імперського «раю». Через те будь-яка загроза інтересам цих сил набувала характеру запеклого спротиву реформам.

Другою групою чинників, які суттєво впливають на політичні процеси на півострові, є наслідки імперської національної політики. Дамо коротеньку довідку. Республіка Крим розташована на перетині морських шляхів Азово-Чорноморського басейну на півдні України в межах Кримського півострова. На півночі межує з Херсонською областю (Україна), на заході й півдні омивається Чорним морем, на північному Сході — Азовським. Площа — 26.2 тис. кв. км (4.3 % території України). Населення Криму, за даними перепису 1989 р., становить 2.455.900 чоловік, з них росіян — 1.688.200. українців — 719.094. білорусів 51.412, кримських татар 44.201, євреїв 18.666, вірмен 10.840, татар — 11.802, німців — 3.265, болгар — 3.008, греків — 2.798, поляків — 5.944, циган — 1.032, естонців — 898 і т. ін., причому загальна кількість національностей, що зафіксована цим переписом, досягла 120, включаючи одиничних представників різних «народів СРСР». Цей перепис не зовсім точно відобразив ситуацію в Криму. Насамперед це стосується кримських татар, масове повернення яких до Криму із місць депортації активно відбувалося вже у 1989 р. За уточненими даними кримської адміністрації, на 1 січня 1993 р. з 2.500.000 жителів Криму кримські татари становлять уже 9,6%. або 240.000. В 2012 році тут нараховувалось їх більше 270 тисяч. За найскромнішими підрахунками, за сто років (з середини XIX до середини XX ст.), як вказує відомий російський історик В. Возгрін, кримськотатарське населення зменшилося вп’ятеро[113], що стало наслідком політики геноциду проти цього народу як у Російській, так і в радянській імперії.

В березні 2013 року в Брюсселі в Європарламенті відбулася міжнародна конференція на тему: «Давид і Голіаф: малі народи під правлінням тоталітарних режимів». Вона проходила під егідою загальноєвропейського проекту «Примирення в європейських історіях. Для кращого розуміння загальної історії Європи». У ній взяли участь керівник відділу зовнішніх зв’язків Меджлісу кримськотатарського народу Алі Хамзін і делегат Курултаю кримськотатарського народу V скликання Бекір Ганієв. У своєму виступі перед євро депутатами Алі Хамзін повідомив, що «нещодавно було виявлено документ-постанова ЦК ВКП(б) за № 1245/2 і спеціальна інструкція НКВС СРСР № 132/64 1934 року, в яких кримських татар було офіційно віднесено до групи народів, що представляють особливу небезпеку для радянського режиму». В результаті депортації 1944 року, — зазначив Хамзін, — на шляху слідування в місця виселки і в перші роки в місцях виселки померли від голоду і хвороб 109 956 людей, або 46,2% від загальної чисельності. Було запропоновано провести міжнародний суд («Нюрнберг-2»), на якому