Анджей Збих - Ставка більша за життя. Частина 3, Анджей Збих

6

Нагла смерть Розе надала справі шаленого темпу. Перше, що Клосс мусив зробити, це потрапити до “Кафе Розе”, а точніше — до кімнати власниці клубу, доки прибуде поліція. Через ріденькі штахетики огорожі Клосс помітив свого “ангела-охоронця”, той розмовляв із жандармом біля варти. Часу не було, щоб одв’язатися від нього. Він пройшов уздовж паркана до найближчого повороту і, уважно роздивившись навкруги, переліз на вулицю. Байдуже пройшов повз таксі, що стояли одне за одним, і лише на головній вулиці сів у машину. Клосс попросив їхати в готель, але перед поворотом до вулички, що вела нагору, затримав таксі, пояснивши, що далі піде пішки. Коли таксі зникло з очей, Клосс завернув у “Кафе Розе”.

Він приязно заговорив до вусатої жінки біля входу, випив у барі коньяку і, коли вимкнулося велике світло та засвітився “пістолет” над мініатюрною естрадою, на котрій дівчина з голим животом робила свої вихиляси, Клосс пішов, ніким, як йому здалося, не помічений, до сходів. Двері кімнати Розе, — в коридорі треті ліворуч, як він запам’ятав, — були замкнені, але Клосс швидко впорався з ними за допомогою комплекту відмичок з Вісбадена. Він одразу кинувся до письмового столу й почав обережно приміряти свою відмичку до верхньої шухляди. І цієї миті відчув на потилиці холодний доторк криці.

— А, це ти, — почув він за спиною. — Що ти тут шукаєш?

Клосс обернувся. Він побачив на рівні свого обличчя голий живіт дівчини. Подивився вище. Дівчина вже зняла запону. Вона не цілилася в нього з револьвера, який, одначе, тримала в руці.

— Даруйте, нас, здається, не знайомили, — сказав Клосс не з дуже розумним виглядом.

— Я знаю тебе, — сказала дівчина. — Розе показала мені тебе. — Вона повідомила першу частину пароля.

— Ти шеф? — здивувався Клосс.

— О ні, — розсміялася вона, — але шеф теж тебе знає. Що сталося?

Довелося розповісти їй про події у консульстві.

— Зараз приїде сюди поліція, — закінчив він. — Сховай усе і повідом шефа.

Вона мовчки кивнула головою й витерла заплакані очі.

— Бідолашна Розе, — сказала дівчина і потім додала: — Вона нічого тут не тримала. У нас сейф у банку. Завтра раненько все вийму з нього. Зрештою, хай вирішує шеф.

— Ти можеш зв’язати мене з шефом? Я дуже хотів би поговорити з ним.

— Я передам твоє прохання. Це він повинен сказати, чи хоче побачитися з тобою.

Клосс устиг повернутися до консульства раніше, ніж прибула поліція. Гості невдалого прийому стояли купками й шепталися поміж собою. Осоловілий кельнер мовчки розносив чарки. Клосс знайшов консула в кабінеті. Разом із секретаркою вони кидали до каміну якісь документи. В кімнаті було повно диму. Клосс, не мовивши ні слова, відчинив вікно.

— Я хотів би поговорити з вами наодинці, — шепнув він.

Консул мовчки кивнув головою. Невдовзі він під якимось приводом вислав панну фон Тільден з кімнати.

— Щось невідкладне, Клосс? — спитав консул.

— Так, — відповів він, — це справа надзвичайної ваги. Прошу, ось мої повноваження. — Подав Гранделю невеличке посвідчення, видане головним управлінням безпеки рейху.

Грандель надів окуляри і оглянув його з усіх боків. Коротенький текст він, мабуть, перечитав кілька разів.

— Я слухаю, — сказав Грандель. — Отже, я не помилявся щодо вашої місії. Мушу всіляко вам допомагати. Я готовий. Що вам треба?

— Я маю вам сповістити, що в консульстві діє агент британської розвідки.

— Це виключено! — зірвався Грандель. За мить він поволі осунувся на стілець. Сховав обличчя у долонях. — Я певний у своїх людях, — сказав він тихо, але з його тону Клосс зробив висновок, що консул повірив йому.

— Краще сказати: “Я був певний”. Ми встановили з усією точністю, що агент працює саме тут. Я вас не інформуватиму, як саме це зроблено. Агент діє у вас, поблизу вас, або… — Клосс зробив паузу.

— Або… — як луна повторив Грандель.

— Або ви самі британський агент, — сказав Клосс і, побачивши раптові зміни в обличчі консула, злякався, що у Гранделя буде серцевий приступ. Цього ще бракувало! Він розсміявся. — Прошу заспокоїтися, пане консул, це був тільки жарт. Повернімося до найважливішої справи. Я знаю, точніше здогадуюся, хто британський агент. У мене ще немає всіх доказів, але все з’ясується найближчими днями.

— Скажіть мені, будьте ласкаві, швидше: Петерс чи Вітте? А може, радник Байтц? — сказав консул з надією в голосі.

— Радник Байтц уже три місяці перебуває в госпіталі, а англійський агент діяв тут ще два тижні тому.

— То хто з них двох? — спитав консул.

— А кого б ви назвали? — відповів Клосс запитанням, бо хотів виграти час. Після позички Вітте, яка так добре прояснювала ситуацію, у нього не було великого вибору. Скомпрометувати Гранделя навряд чи вдасться, він може мати сильну руку в Берліні в особі Ріббентропа. Лишалось двоє: Петерс і секретарка. Спочатку його спокусила кандидатура Петерса — на одного гестапівця буде менше. Одначе на його користь промовляла вайлуватість у роботі. Хтось, присланий замість нього, міг би виконувати свої обов’язки розумніше, а це небезпечно. Отже — вона.

— Кажіть-но… — У голосі Гранделя вчувалася нетерплячість.

— Гаразд. Жоден із них. Британський агент, найімовірніше, ваша секретарка.

— Ви марите, — спокійно відповів Грандель. — Чи усвідомлюєте ви, що, кидаючи цю ідіотську підозру на панну фон Тільден, ви б’єте по мені? Може, ви досі не знаєте, що вже півтора року, себто після смерті моєї дружини Матильди, я і панна фон Тільден… — Затуливши рота, він почав кашляти.

Цього Клосс не знав. Зізнання консула сплутало йому карти. Безперечно, літню людину завжди можна злякати, але вони не в Німеччині, а в нейтральній країні, де німецький чиновник, такий навіть, як Грандель, підданий багаторічному дресируванню, може не повірити.

— Мені не треба вам нагадувати, що, незважаючи на близькі стосунки з цією жінкою, ви й натякати не повинні їй про мою підозру. Бо це лише підозра. Я маю деякі підстави вважати саме так. Але мій здогад може виявитись хибним. Я перевірю це з усім сумлінням і, коли виявиться, що це помилка, то буду першим, хто вам про це скаже. Обіцяю, що, в разі помилки, я в своєму рапорті відповідним інстанціям жодним словом не згадаю про свої попередні припущення. Проте якщо підтвердиться моя підозра, то при всій повазі до пана консула…

— Ви, напевно, помиляєтеся, Клосс. Вона очолює нашу націонал-соціалістичну організацію у консульстві. Раніше була довіреною особою нашого посла в Анкарі. З тридцять четвертого року на закордонній службі, багато разів перевірялася службою безпеки… Ви, напевно, помиляєтеся, Клосс.

— Я хотів би помилятися, — відповів Клосс. — Хотів би — з огляду на вас.

Хтось постукав у