Анджей Збих - Ставка більша за життя. Частина 3, Анджей Збих

— Скажіть мені відверто — як у вас із грішми?

— Щиро кажучи, не дуже добре, — відповів Клосс, думаючи, що його припущення, ніби хтось із консульства намагатиметься позичити йому гроші, потвердилося із зовсім несподіваного боку. “Отже, — подумав він, — Вітте — той, кого треба охороняти”.

— Прошу, — сказав Вітте, даючи Клоссові пачку купюр.

— Що це? — спитав Клосс, удаючи, ніби не розуміє.

— П’ятсот фунтів, приблизно стільки ви програли.

— Я не можу, — сказав Клосс, — щиро, не можу… — завагався він.

— Гаразд, — ніби зрадів Вітте. — Вважайте це не поверненням програшу, а позичкою. Я й це передбачив, а тому приготував розписку. Жодного терміну я не визначаю — ви віддасте, коли зможете. А може, вам треба більше? — Вітте вийняв з кишені авторучку й подав Клоссові.

— Згода, — сказав Клосс, підписуючи підсунутий папірець нерозбірливою карлючкою. — Ходімо до цього… Паулі.

— Так, так, — квапливо погодився Вітте. На його обличчі з’явився вираз полегшення.

“Він гадає, що купив мене”, — подумав Клосс. Наближаючись до гурту гостей, які скупчилися під розлогим дубом, Клосс приглядався, чи не побачить часом панну Розе. Але її не було там.

Звісно, те, що Вітте назвав окрасою вечора, справді варто було побачити. Маленька, гарненька дружина посла Манджукуо стояла під деревом, а Паулі з десяти метрів кидав у стовбур навколо неї ножі. Сталеві вістря оточували вже майже половину тіла маленької японки, черговий ніж із свистом увігнався в стовбур щонайбільше на п’ять сантиметрів од правого вуха дружини консула. Гучні оплески пролунали на честь Паулі. Три наступні ножі, летючи один за одним з інтервалом кілька секунд, вганялись у стовбур з неймовірною точністю довкола шиї та плечей дівчини.

І лише зараз Клосс помітив те, що було кульмінацією всієї розваги: Паулі кидав наосліп, очі були зав’язані барвистим шарфом.

— У вас відважна дружина, — звернувся Клосс до схожого на барило китайця із зморщеним, як печене яблуко, обличчям. Замість відповіді, консул тільки усміхнувся на свій загадковий азіатський манір.

— Дружина консула в цілковитій безпеці, — озвався пошепки Мжаванадзе. — Паулі ніколи не схибить. Мої вороги добре це пам’ятають.

— Тому я не хотів би бути вашим ворогом, — відповів Клосс.

— Це залежить лише від вас, — тихо прошепотів йому Мжаванадзе.

Клосс не встиг навіть збагнути значення цих слів, коли помітив панну фон Тільден, яка квапилася до групки, що плескала влучним кидкам Паулі.

— Пане консул, — нервово прошепотіла вона, а потім, ніби перелякавшись, іще більше притишила голос. Клосс розчув тільки слова: “ця Розе” і “в альтанці”, але йому й цього було досить. Він поспішив за консулом, який вибирався з натовпу спостерігачів. Панна фон Тільден бігла попереду.

В альтанці, майже на тому самому місці, де він пробував зосередитись одразу після свого приходу, зараз лежала Розе. У світлі підвішеного біля стелі ілюмінаційного ліхтаря вона мала жахливий вигляд. Спосіб убивства не міг викликати сумнівів. Петля з кашне й досі стискувала довгу шию дівчини. Поруч з нею лежала відкрита сумочка, у якій були помада, пудрениця, гаманець із грішми, французький паспорт.

Машинально подивився на прізвище: “Розе-Марі Лорен, 1908 року народження”. “Отже, їй тридцять п’ять. Вона була на вигляд молодша”, — подумав Клосс і краєм шарфика прикрив їй обличчя.

— Боже мій, — лементував Грандель, — я так старався уникнути скандалу. Що тепер робити?

— Гадаю, треба викликати поліцію, — сказав Клосс.

— До екстериторіальної садиби консульства? Ви збожеволіли! — обізвалася панна фон Тільден.

Клосс із подивом глянув на неї. Ця гітлерівка, певно, з міцними нервами. Вона трималася так, ніби ЇЇ постійним обов’язком було виявлення трупів задушених молодих жінок.

— Я боюся, — сказав придушеним голосом Грандель, — що доведеться повідомити поліцію. Боюся також, що справа ця буде страшенно незручна для неї, бо майже всі присутні на прийомі іноземці мають право на недоторканність. Може, ви нам допоможете, Клосс, у цю скрутну хвилину? Ми з панною фон Тільден підемо, — він підборіддям показав напрямок, звідки долинали сміх і оплески, що нагороджували талант Паулі та відвагу дружини консула, — і спробуємо підготувати їх до того, що скоїлось. А ви потелефонуйте до поліції, згода?

Клосс хотів підсунути до себе зіжмаканого папірця, що лежав на підлозі, потім, удаючи ніби впустив хусточку, нахилився за папірцем, якого — він міг би заприсягнутися — не було, коли він годину тому сидів у альтанці. Клосс сховав знахідку разом із хусточкою до кишені і лише тоді сказав, що він, безперечно, готовий до послуг пана консула і в усьому допоможе йому.

Панна фон Тільден ішла попереду, вони за нею.

— Клосс, — консул боляче вхопив його за лікоть, — прошу мені відповісти, чи це не за вашим наказом, а може, ви самі…

— Ви підозрюєте мене у вбивстві жінки, яку я бачив удруге в житті?

— Я стара людина і старий працівник закордонної служби, Клосс. — Він затримався посередині алеї. — Я можу сподіватися на найгірше: димісію або щось на зразок цього. Може, турки зажадають, щоб я виїхав зі Стамбула. Вони ладні вчепитися за будь-яку дрібницю. Але я у цьому місті репрезентую Німеччину. Тому й прошу від вас щирості. Не знаю ні вашого рангу, ні мети приїзду. Я свідомий того, що в роботі СД або гестапо трапляються різні речі, але мушу знати…

— Якби мене навіть прислали ті, кого ви так необачно згадуєте, — байдуже відповів Клосс, — то запевняю вас, Грандель, що я не прийшов би до вас жалітися. Проте хай буде між нами: я її не вбивав. І годі ілюзій щодо моєї місії у Стамбулі.

— Адже ми самі, — сказав Грандель і ніби лише зараз помітив панну фон Тільден, яка стояла за кілька метрів од них, повернувшись спиною, і сказав: — Вона…

— Годі! — відрубав Клосс і попрямував до освітлених вікон вілли.

Він легко знайшов кімнату, в якій працювала панна фон Тільден, де був, як Клосс пам’ятав, телефонний комутатор. Насамперед витяг із кишені зіжмаканий папір, знайдений в альтанці, і розгорнув його. Це був жовтий конверт з фірмовим штампом: “Центральний банк — Стамбул”. Лист призначався йому. Але зараз конверт був порожній. Клосс знав, що всередині мав міститися витяг із банківського рахунку та прізвище власника. Розе загинула саме тому, що знала це прізвище. Може, вона була настільки необережна, що натякнула людині, якої це стосувалося, про свою обізнаність.

Він підвівся й вирвав з гнізда усі дроти. Клосс збагнув: треба квапитися. Потім вибіг до садка й доповів консулові, що хтось пошкодив телефон.

— Я подзвоню з першого-ліпшого телефону в місті, — додав він незаперечним тоном. І, не чекаючи на відповідь