Міша Селимович - Фортеця, Міша Селимович

Хворий я, ну й хай, упаду посеред вулиці, занесуть мене додому, покладуть у ліжко, буду лежати з заплющеними очима, блідий, знеможений, без докору, без скарги.

Але я не падаю, ноги ступають дедалі міцніше, дихання стає глибшим. День видався гарний, а я й не знав, що весна вже заволоділа світом. Люди не озираються на мене, не дивуються, не питають.

Чому Тияна раніше не вигнала мене надвір?

Зграя голубів захопила всю вулицю, їм байдуже до людей, вони не бояться, не тікають, я пильную, щоб не наступити на когось з тої пернатої навали.

— Тікайте, ледацюги, — сварю їх без злості. — Чи ви хочете прогнати нас із наших вулиць?

І діти на вулиці. Обступили старого Мехмед-агу Чалука, а він, як завжди, у шубі з рудої лисиці, розкидає дрібні гроші довкола себе, а діти сміються, верещать, штовхаються головами, плечима, мов горобці коло зерен пшениці, і знову липнуть до старого, а він усміхається й сіє білою рукою нічого не варті гроші, перетворюючи їх собі і дітям на радість. Він єдиний господар, який дає, а вони єдині підданці, які беруть. Але він нічого не втрачає через свою марнотратність, а вони нічого не набувають через своє користолюбство. І цей строкатий, пришелепкуватий, легковажний почет щодня собі та іншим дарував дешеву радість, яка стала прикметою міста, його чудовою дитинністю.

Чому я раніше сердився на дітей та старого? Тепер дивлюся на них і всміхаюся.

Перед нашою конторою я зупинився. У вікні — султанів портрет, більший, кращий, у позолоченій рамці, і напис під ним поважніший, виведений урочистим каліграфічним почерком: «Аллахів обранець, наш володар».

Я всміхаюся й кажу йому: «Доброго ранку, володарю. Відтепер будемо зустрічатися щодня».

Він теж усміхається, й мені здається, що він не такий суворий і не смішний, як раніше.

Тільки тепер я збагнув, наскільки дорога мені ця контора і наскільки потрібна. Отака нікудишня, вузька, низька, тісна, убога, але моя. Потягнув я в себе повітря: смердить. Усе таке саме й таким же незмінним залишиться. У ній моя певність.

Мула Ібрагім зустрів мене люб'язно, по-дружньому, хоча був понуро-серйозний, мов на похороні близького родича, який його мало цікавить. Йому приємно, каже, що я одужав і що зайшов до нього, він розпитував про мене, сподівається, що передали мені.

Аякже, спасибі йому. А в тому, що сталося на вечірці в хаджі Духотини, я не винен. Був трохи підпилий, трохи сердитий і ото ляпнув, чого не треба було. Жалкую про це, і незручно мені і перед ним, і перед собою, і перед іншими шановними людьми.

— Що поробиш, буває, — каже скрушно Мула Ібрагім.

А тут якось урочисто, мов на свято. Я пробую жартувати: поважність поволі минула, й залишилася важка тиша після неї.

Він не відгукується на жарт. Дещо, каже, трохи змінили, підправили, добудували. Скільки могли.

Друга половина контори перегороджена дошками. Зазираю: два безвусі молодики вдають, ніби вони зніяковіли й злякалися.

— Мусив узяти, — каже Мула Ібрагім, — Заради роботи.

— Хіба аж так багато роботи?

— Є, богу дякувати.

Я, сміючись, нагадую йому його слова:

— Багато горя, то й заробіток великий.

— Таж такі справи.

— А я? Де я буду сидіти?

Він закліпав дрібними очима, проковтнув слину, обхопив руками вузькі груди, мовби йому щось заболіло.

— Ти? Справді, тобі нема де.

— Як це? Не розумію.

— Та, бачиш, тебе довго не було, і я взяв цих двох. Думав, ти знайшов якусь іншу роботу.

— Яку іншу роботу? Адже знаєш, що я лежав хворий.

— Звідки я мав знати? Не приходиш, нічого не переказуєш, а тут як на те клієнти посунули.

Нарешті мені все стає зрозуміле, я збагнув, що спіткало мене. Як той розумний чоловік, коли з нього стягнули штани, повалили на землю й узяли різки, нарешті здогадався, що його битимуть!

А міг же я додуматися про це й раніше: не провідав мене, не питав про мене, не кликав до себе. Усе вирішено давно, можливо, ще того вечора, як усе сталося. І я кажу без будь-якої потреби:

— Отже, звільняєш мене?

— Не думав я тебе звільняти. Бачиш сам, що так вийшло.

— Вийшло так, як інші хотіли.

— Не приходиш, нічого не переказуєш, клієнти посунули…

— …як на те. Це ти вже казав. Усе мені зрозуміло.

— Дам тобі одну, добре, дві плати, доки щось знайдеш.

— Дякую, милостині не беру.

— Задля дружби.

— Не згадуй дружби!

Він простягнув мені гроші — приготував їх раніше.

— Прошу тебе, візьми. Ти заробив.

Голос у нього тихий, глухуватий, тягучий, зморщене обличчя корчиться від зусилля, щоб зберегти спокій, погляд втрачає впевненість. Тонкі губи відвисли, наче збирається плакати.

Я взяв гроші і можу йти. Але ще стою. Дивлюся на нього й стою. Він боїться мого погляду і мого сердитого слова. А в мене його нема. Я знаю, що він боїться і ще іншого слова, важливішого за моє. І думаю: боже мій, що зараз діється в душі цієї людини, а що діялося досі? Наказано йому, щоб вигнав мене з роботи, і він не посмів не послухати. Інший посмів би, а він — ні. Його страх перед сильнішими, байдуже, чим вони сильніші, майже позбавлений глузду. Як страх перед громом, землетрусом, фатумом, страх, який не можна ні пояснити ні прогнати. Коли до нього дійшло те зловісне слово, чиєсь побажання й наказ, — звичайно, через треті уста, менш важливі, але категоричні, — він одразу, безсумнівно, погодився виконати його, пожертвувавши мною. Грім загримів згори, і не стало відваги, щоб згадати далеке минуле. А потім була ніч і безсоння, сталося це наступного дня чи через два дні, і звідкись з чагарів думки виринув я. Бозна-як, бозна-де. Може, побачив мене тут, у цій тісній конторі, зігнутого над проханнями й скаргами. А може, над струмком, замріяного, натхненного, розбитого на тисячу скалок. Чи на хвилях оскаженілого Дністра, коли я нестямно тяг уламок човна й уламок людини, не думаючи, що й сам виберуся живий.

Я був усякий: легковажний, безрозсудний, насмішливий, неприємний, — але ніколи не був йому ворогом. І ось він, знаючи, що має пустити мене на дно, навіть руку не сміє простягти, щоб якось затримати мене. А він же чинить кривду. Так, нелегко йому. Звичайно, він не плакав через те, але довго перевертався в ліжку, пригнічений марними муками, бо все вже було вирішене, і він не міг нічого змінити, навіть на хвилинку не подумав цього зробити, бодай заради свого сумління. І мене, як на лихо,