Євгенія Анатоліївна Кононенко - Камінна оргія, Євгенія Анатоліївна Кононенко

— Дай Боже, щоб і наші пригоди виявилися імітацією. Але, хай там що, тут значно краще, ніж було на тих кам’яних лавах. То ти справді подумала, що то я міг прикінчити Мелану?

— Те, що ти розповів про свої стосунки з тою особою, не спростовує мої припущення.

— Я ж тобі сказав, моє життя було б суттєво кращим, аби я знав, що вбив її.

— Ти міг боятися кримінальної відповідальності.

— Не страх відповідальності не давав її вбити раніше, а щось інше! Уяви собі! В неї не було документів! Ніяких! Ні паспорта, ні свідоцтва про народження. Вона в такому стані жила в нас чи не десять років! Десять! Тато старів, я дорослішав, а вона лишалася такою, як прийшла до нас: підліткова статура, дівчаче невинне личко. І за документами її не було. Тим страшнішою була наша залежність від неї. Вона іноді зникала, і ми з татом, як ідіоти, шукали її. Вешталися по тих харчевнях, де збиралося їхнє кодло... А бувало, я давав їй по пиці й по інших місцях. А вона, сука, стогнала, як їй солодко, коли я її б’ю! І тато знав, що вона і з ним, і зі мною... А ще вона мені казала, що вона діва і наказувала не пошкоджувати.

— Он воно як!

— Казала, що в неї є наречений там, звідки вона. І як вона не допильнує себе для нього, то її знайдуть, де завгодно, і страшно вбиватимуть.

— Але ж це якийсь дикий абсурд!.. Жити в домі чужих людей, надавати їм інтимні послуги і берегти себе для сакрального шлюбу.

— Сакрального?

— В її системі цінностей то був сакральний шлюб із ритуальною дефлорацією. А втім, повія-діва, таке теж буває.

Роман похилив голову на руки, довго сидів мовчки. Марина порушила мовчання першою:

— А хто ж її таки вбив? Невже твій батько? А потім помер від інфаркту. В нього ж була причина смерті — інфаркт?

— Так, ніякої насильницької смерті в тата не було. Інакше я б не отримав дозволу на спалення його тіла. Але не думаю, щоб він. Скоріше, хтось з її світу. Вони, до речі, іноді ходили до нас.

— Але... я, звичайно, всього не можу знати, та якби вбивав хтось із них, невже б він не забрав золотих сережок?

Вони знову замовкли. Роман відсунувся від Марини. Їй здалося, ніби він шкодує, що аж так довірився їй.

— І ти розповідала своїм ...вівцям про знахідку біля альтанки?

— Ні! Аби я їм це розповідала, я б не написала «Петроми». Було б втрачено творчу енергію. Я чомусь одразу второпала, що то скелет Мелани з твоєї маячні. Хоча ніяких прямих свідчень не було. Ніна й Лина взагалі не приїздили на віллу, поки ти був у лікарні. Спочатку мені несподівано стало дуже добре самій. Так добре було нікого не чекати ввечері. Потім приїхали мама з Жанною.

— І Марія не знає?

— Ніхто не знає. Я довіряю подругам і мамі багато чого, але не все.

Вони знову надовго замовкли. А потім Марина обережно торкнулася його плеча:

— Але одна справа, ти, Романе. Ти був молодий, а на початку й зовсім юний. Але як твій батько попався на гачок Мелани? То старим брамінам іноді для потіхи купували гарненьких дівчат-сиріток доменструального періоду. А Альберт Тавас був мудрецем європейської культури.

— Щось вона йому запропонувала таке, чого в нього раніше не було. От уяви, що Фаусту трапляється не мила недосвідчена Маргарита, а спритна Мелана із невинним личком та з усіма мануальними й оральними навичками.

— Біля Фауста був Мефістофель, який все контролював.

— А тут чорт сидів у ній.

— А що ж ви з батьком робили з нею? Тим більше, з дівою?

— Що робив з нею батько і вона з ним — не знаю, свічки не тримав. А що було в неї зі мною — не знаю, як забути. Мені здається, то треба бути твоїм Ромаї, щоб не піддатись такій Мелані.

— Певне, «моїй» Мелані далеко до твоєї.

— Можливо. Ось тобі один епізодик, Марино! І зовсім не сексуальний. Невеличкий, але промовистий. Батько сидить в бібліотеці, записує свої дані в зошит. Я, чотирнадцятирічний, сиджу в своєму кутку, розв’язую задачі для школи. Я щойно зварив йому кави на піску. Так, як він любить. Ти ж пам’ятаєш мідний столик в бібліотеці. До речі, зварю тобі, коли повернемось...

— Буду безмежно вдячна, Романе!

— І тут заходить Мелана із тарілкою млинців, хоче годувати батька. Він каже: «... облиш, Лано, мені так добре зі смаком кави в роті, я не хочу млинців». І вона у відповідь: «Чхала я на твою каву! От зараз з’їдаєш мені млинці і мовчиш!» І вона за підборіддя розтуляє батькові рота і пхає йому в рота свої млинці, можливо, і смачні, зрештою... І уяви собі, обличчя мого батька...

— Обличчя біблійного Мелхиседека!

— Так! І вимащене поганим жиром від поганих млинців!

Марині справді стало зле, коли вона уявила Альберта Таваса, якому маленька паскуда у великих сережках пхає в рота масні млинці.

А Роман недоречно зітхнув:

— Їсти хочеться...

Вони знайшли в кишенях своїх жилетів льодяники, які притлумлювали почуття голоду.

— Ми зможемо трохи поспати, а зранку шукати можливість... Тільки де її шукати? А зараз почитаю перед сном.

І Роман витяг із внутрішньої кишені жилета «Петрому» Лариси Кікнос.

У печері були матрац і ковдра. Марина загорнулася в ту ковдру, яка зігрівала, але в якій жив стійкий запах чужих людей. Десь так пахло від спальної торби в Домі Круків в ту ніч. Марина спостерігала, як Роман при світлі смартфона захоплено читає закінчення її книги. А їй хотілося, щоб він її обійняв, пригорнув, щоб вони по-справжньому кохалися. Хіба не за тим вони їхали в передгір’я, щоб, як він сам висловився, підключити до його оновленої біологічної системи останню складову? Вчора в готелі він одразу заснув, коли вперше після хвороби в ресторані за вечерею випив коньяку. Господи, про що вона? Вони, можливо, ніколи не виберуться звідси.

Тоді, в каплиці навесні дванадцять років тому ймовірність вибратися була для них іще меншою! Але як вони тоді кохалися... Так, вони тоді були такі молоді! Але деякі пари тільки й одружуються в такому віці, як вони зараз. А в них вже дитині одинадцять років, під новий