Шевчук Василь - Терновий світ, Шевчук Василь

В'язниця є в'язниця, нехай вона й не замкнена. Ішов, а серце бралось тугою, а очі повнилися йому сльозами, а думка билась, ніби орел у клітці... Гори мої зелені, і мій Дніпро, і Київ мій золотоглавий, і милий степ!.. Новий знайомий Федір зустрів його, як брата рідного.

— А це Сергій Левицький, також земляк, — підвів до нього русого молодика.

— Яке це щастя!.. — радісно схопив його долоню і стис легенько, ніби вона була з кришталю чи порцеляни.

— Щастя моє лишилось, друже, на Україні, — сказав Тарас.

— Пробачте... Я мав на увазі лише себе... що бачу вас... — геть розгубився хлопець. — Я знаю вас ще з Києва, де вчився в університеті...

— Ми зустрічалися?

— На жаль... — розвів руками.

— Сідайте. Зараз ми щось придумаємо... Ну, молодець Матвєєв!.. — заметушився Федір.

— Юхим Матвійович? То я оце від нього. Покликав сам, поговорив і навіть дав твою адресу.

— То чоловік! Із козаків уральських. Знає, почому лихо.

— Не думав я і не гадав, що й тут знайду співзвучні, рідні душі. Спасибі вам! — сказав Тарас розчулено.

— Все ваш "Кобзар" та "Гайдамаки", — признався щиро Федір. — Як прочитав-то ніби мені-розвиднілося, немовби я лише тоді став зрячим...

— А я не міг повірити, що є таке, що можуть бути вірші, які отак беруть за душу, — додав Сергій.

— Ну, хлопці, годі, годі!.. — спинив Тарас. — Захвалите, і стану дерти носа...

— А він і так у вас кирпатий, — пирснув зненацька Федір.

— Справді? — підтримав жарт. — Він був прямий... Це вже в дорозі вигнувся, бо везли, наче генерала, — аж заганяли коней.

— Судив сам цар? — спитав Сергій серйозно.

— Ні, граф Орлов. А цар лише погодився і ще додав, як кажуть, рукою власною: "Под строжайший надзор й с запрещением писать й рисовать". Ось так, панове молодці... Прошу любити і жалувати!..

— За що ж вас так? — скривився Федір, ніби хотів заплакати. — За ваш "Кобзар"?

— Ні. Інші вірші тому виною, що не друковані. Поеми "Сон", "Кавказ", "І мертвим, і живим..."

— Поглянути б хоч краєм ока! — вигукнув Сергій півголосом.

А Федір взяв його за лікоть і показав на двері, де хтось міг їх підслухати.

— А що, якби ви, хлопці, мене вгостили чаєм? — гукнув Тарас. — Та ще б коли до чаю якусь закусію!..

Після вечері зняли матраци з ліжок, поклали їх на підлозі та й полягали покотом: Сергій, Тарас і Федір. В будинку тихо-тихо. І з вулиці не долітало й звуку...

— Як у могилі!..

— Рано лягають спати... — сказав Сергій.

— Разом з курми, — озвався Федір.

— От би хоч щось почути із тих поем! — не міг Сергій лати свою цікавість.

— Далеко сплять хазяїни?

— Аж в іншому крилі будинку, — шепнув Сергій.

Тоді чого ж ми шепчемося, мов неофіти у катакомбах? А й справді, — мовив Федір і засміявся.

— Дещо я розкажу по пам'яті... Але дивіться, хлопці, аби ніде нікому!.. Бо вам ще гірше буде. Мені вже й так, як кажуть, по саму зав'язку...

— А смертна кара? — глухо спитав Сергій.

— Мій вирок — гірший смерті. Повільна смерть страшніша кулі й шибениці...

В незрушній, мертвій тиші Тарас почав неголосно поему "Сон":

У всякого своя доля

І свій шлях широкий:

Той мурує, той руйнує,

Той неситим оком

За край світа зазирав,

Чи нема країни,

Щоб загарбать і з собою

Взять у домовину.

Той тузами обирав

Свата в його хаті,

А той нишком у куточку

Гострить ніж на брата.

А той, тихий та тверезий,

Богобоязливий,

Як кішечка, підкрадеться,

Вижде нещасливий

У тебе час та й запустить

Пазурі в печінки, —

І не благай: не вимолять

Ні діти, ні жінка...

Читав усе, що пам'ятав, що збереглось у вирі, який його викручував останнім часом, і сам немовби знов повертався у ті роки й години, коли писалися оці рядки любові й гніву, коли він зносився на крилах муз, сягав вершин людського духу й радо вів за собою інших, тих, що дрімали довго й попрокидалися, почувши дзвін його душі. Не бачив лиць, а тільки чув німу співзвучність хлопців, а може, й страх за нього й власну долю. Стишував до краю голос і пропускав місця найбільш крамольні, та все ж було й від тих, невинних, моторошно... Облишив "Сон", узяв з "Кавказу" місце, яке немов написане й про ці краї:

...Читаєм божії глаголи!..

І од глибокої тюрми

Та до високого престола —

Усі ми в золоті і голі.

До нас в науку! ми навчим,

Почому хліб і сіль почім!

Ми християне; храми, школи,

Усе добро, сам бог у нас!

Нам тільки сакля очі коле:

Чого вона стоїть у вас,

Не нами дана; чом ми вам,

Чурек же ваш та вам не кинем,

Як тій собаці!..

— Там ходить хтось, — сказав тихенько Федір і доторкнувся його руки. Прислухався... І справді ніби ходить, рипить підлога.

— Тарасе, ви зійшли до нас із неба!.. — прошепотів Сергій Левицький.

— Коли б то, — тихо зітхнув Тарас. — З Фонтанки я, із казематів Третього відділу "зійшов" сюди.

— А ще раніш, до того?

— З кріпацьких злиднів. Хлопці, я чверть століття був кріпаком!..

— Жахливо...

— Злочин!..

— Нині в неволі знову... Завтра вдягнуть мундир!.. Лежали довго в тиші. Не стало чути кроків у коридорі.

Щоб не заплакать при земляках, Тарас почав улюбленої своєї пісні:

Ой і зійди, зійди, ти зіронько вечірняя!

Ой і вийди, вийди, дівчинонько моя вірная...

Не зміг співати далі, бо та зоря, та дівчина і та земля тепер йому явитись можуть хіба вві сні...

Здолавши тугу, тихо завів іще сумнішої, бо всю дорогу від Петербурга в душі його вилися лише пісні печалі й горя:

Та забіліли сніги, забіліли білі,

Ще й дібровонька, ще й дібровонька.

Заболіло тіло, бурлацькеє біле,

Ще й головонька, ще й головонька.

Ніхто не заплаче по білому тілу,

По бурлацькому, по бурлацькому;

Ні отець, ні мати, ні брат, ні сестриця,

Ні жона його, ні жона його...

Сергій підтримав — гарним, високим голосом, пішов за ним по пісні, мов по житті. І Федір вторив баском, крізь сльози; бо всі вони були тут, мов ті бурлаки, без матерів, дружин, дітей...

В чужій землі, й самі чужі...

Раненько прибіг солдат, розгублено оглянув їх, не бачачи між них військового, і мовив, дивлячись собі під ноги:

— Шевченко, до каптенармуса!

— Ну, от і все, — сказав Тарас. — Прощайте, други! Маю уже призначення. Фортеця Орська, п'ятий батальйон... Коли-то ще побачимося!..

— Гора з горою, кажуть... — почав Сергій було втішати, але замовк.

— Чим зможем, допомагатимемо, — сказав похмуро Федір і відвернуся, дістав хустину.

— Піду вже, мабуть, браття...

Обняв по черзі, поцілував і швидко вийшов.

Невдовзі його ввели в якусь похмуру кам'яницю, і чоловічок з хитрим, як у кота, обличчям недбало глянув, змірявши його очима, узяв мундир, штани, шинель і кинув йому на груди.

— Міряй! — сказав так, ніби Тарас просив у нього собі обнови.

— Що, прямо тут? — оглянувся. — А як зайде хто-небудь?

— Не бійся — дами тут не бувають! — оскалив зуби пан каптенармус.

Солдат також всміхнувся. Підвів до лавки й спритно стягнув сюртук. Подав мундир.

— Вдягайте.

— Воно ж тісне...

— Так треба. Солдат повинен бути неначе лялечка!

— Штани також?

— Звичайно... Тепер шинель...

— Як влито! — в долоні ляпнув каптенармус і підкрутив котячі вуса. — А ти казав...

Тарас стояв і слухав, як кров йому поволі холоне в жилах. Ось та страшна, пекельна мить, що відокремить його від світу волі, від того, чим він жив останні дев'ять років і що зробило з нього людину, вільну серцем, і правдослова гноблених!.. Кати людські, сатрапи царя-тирана, цербери!..

Щосили зціпив зуби, щоб зупинити сльози, які уже душили горло й ось-ось могли йому заслати очі. Повинен бути кременем, бо це лише початок, бо попереду ще довгий-довгий незнаний шлях по муках, тернистий шлях!..

...Перше, що він побачив в Орській, — це каторжан, які понуро лагодили розбитий шлях, та муштру (своє тяжке прийдешнє!) біля казарми. Він так уп'явсь очима в це богомерзьке дійство, що й не помітив, коли спинились коні й поручик По-чешев гукнув йому чи сам собі:

— Приїхали!

Стрибнувши з воза, Тарас ступив крок-другий за офіцером і знову глянув на всипаний жорствою плац.

— Подобається? — спитав поручик. — Завтра і ти почнеш отак "виходити в люди". Ти ж з правом вислуги? — перепитав.

— Еге... А іншого шляху немає?

— Для конфірмованих, — та ще самим! — підніс рудий від тютюну великий палець, — є тільки цей. Ать-два, ать-два — і в унтерах! Ну, як?

— Це поки сонце зійде, то роса очі виїсть... — зітхнув Тарас.

— Тут не столиця, і плац, на жаль, не бальний зал... — . всміхнувся.

Хотів йому сказати, що він з людей, а не з панів, та не сказав: хай думають собі, що хочуть.

— Зажди отут, — звелів поручик строго, коли ввійшли у сіни чи коридор. Сам одчинив неоковирні й скошені соснові двері, виструнчився і увійшов таким же кроком, як ходять ті горопашні там, на плацу. Невдовзі, правда, почувся сміх, вітальні дружні вигуки. Як кажуть, ворон воронові ока не виклює... А з вулиці через прочинені надвірні двері чулися різкі команди, гупання важких чобіт і брязкіт зброї. "Тягни носо-ок! Тягни носо-ок!" — "співав" якийсь служака з таким натхненням, що нагадав Тарасові весняний стогін горлиці.

Ховаючи папір, — розписку, певно, — поручик вийшов швидко і наказав:

— Марш представлятись батальйонному! Потому, вже тихіше, можливо, навіть із співчуттям, промовив людські слова:

— Прощай, солдат. Моя тобі порада: як гнуть, то гнись, викручуйся; інакше — геть зламають... Ну, будь здоров!

Пригнувшись, — двері були низькі, — шмигнув мерщій на вулицю. Той батальйонний, видно, не з тих, із ким поручики запанібрата...

— Заходь! — гукнули басом із кабінету. Тарас поставив ранець, поклав шинель на нього й, осмикавши, як фрак, мундир, ступив у двері.

— Здрастуйте... — сказав несміло, вгледівши похмурий вид батальйонного, що возсідав гранітне якось, монументально за невеликим легким столом.

— Шевченко? — звів на прибулого бровасті чорні очі. Тарас кивнув.

— Ще не служив?

— Бог милував.

— Не до душі військова служба? — скривив м'ясисті губи. — Художник я.

— А вскочив за написання віршів!.. — узяв папір і знову поклав на стіл.

— І вірші також пишу...

— Писав! — підніс гранітний палець. — Знаєш, що заборонено тобі писати і малювати? Гляди мені, Шевченко! Щоб був як штик! Просили тут за тебе... — примружив гостро очі. — То я візьмусь, при змозі, сам і вимуштрую такого унтер-офіцера, що рідна мати тебе впізнать не зможе!

— Вони просили, певно...

— Мовчати! — встав. — Віднині ти повинен знати одне лиш слово "слухаюсь"! Ну, ще хіба "так точно!"...

— Так точно! Слухаюсь! — хтозна-чому гукнув Тарас.

— Отак-то, — вже спокійніше сказав гранітний капітан.