Андрій Кокотюха - Пригоди Клима Кошового. Продовження

ви – лише окраса! – вигукнув Ліщинський, виходячи з-за столу й обіймаючи Клима за плечі, немов знав його тисячу років, потім галантно поцілував простягнуту Басину руку. – Перепрошую, шановне панство, я мав би сам здогадатися. Не годиться запрошувати наречених окремо. Тим більше що панна Райська тут, як ніхто, доречна.

– Про що йдеться? – спитала потішена увагою Бася.

– Зараз усе поясню. Дозвольте вам допомогти.

Професор притримав Басине пальто, сам почепив на вішак. Роздягаючись та влаштовуючись, Клим подумки похвалив себе. По-перше, раптом відчув, як наречена почала трошки ревнувати його до слави, котра впала так раптово. Адже в центрі уваги звикла бути вона. Тож компліменти знавця людських душ, яким був доктор Ліщинський, стали для неї лікувальним бальзамом. По-друге, вона давно захоплювалася Магдою Богданович, котра була кумиром для багатьох молодих жінок. Кожній кортіло випромінювати водночас шляхетність, смак та незалежність у поглядах та вчинках. Донедавна, поки Бася не почала вибиватися в театральні прими, вона не наважувалася скорочувати відстань між собою та Магдою. Але нині, маючи навіть подвійний статус – зірки сцени та нареченої успішного адвоката, – не губилася в її присутності, відчуваючи: нема невидимих бар’єрів, вони вже рівні. Отже, Магдина присутність підвищила без того вже не маленьку самооцінку Барбари Райської.

Поки гості розміщалися за столом, з’явився ще один. Незграбно струшуючи вологу з капелюха, до кабінету вступив Альберт Мазур.

– Тепер усі, – констатував Ліщинський.

Дами не були знайомі з асистентом.

Професор відрекомендував його, як вимагав етикет. Щойно той зайняв єдине вільне місце поруч із Ліщинським, доктор легенько плеснув у долоні:

– Спершу замовимо, шановне панство. Не заперечуєте, якщо я на свій смак, на правах господаря?

– Господаря? – перепитала Бася.

– Принаймні на ті кілька годин, що ми будемо тут, – пояснив Ліщинський. – То як, маєте спеціальні побажання?

– Ви запросили, пане професоре, – висловила Магда загальну думку. – Керуйте. Впевнена, що ви не пригостите нічим поганим.

– У такому разі відразу рекомендую наливку від Бачевських, настояну на меду, – почав професор.

Обвівши присутніх запитальним поглядом, не почув заперечень і вже хотів говорити далі, як Мазур підняв руку.

– Я би, з вашого дозволу, обмежився одним кухлем пива від Кляйна.[32] Знаєте, пане професоре, як чутливо реагують мої підопічні на найменший алкогольний дух.

– Не заперечую. Сам хотів за перепрошенням пропонувати вам обмежитися, мій друже. Ніхто більше не має заперечень?

Відповіддю було мовчання. Кивнувши сам собі, Ліщинський знову легенько плеснув у долоні.

– Основною стравою пропоную карпатську форель. Як кажуть у нас, справжня панська страва. Тут, у цьому закладі, вона завжди свіжа. Але треба замовляти наперед. Бо готується вона з вечора.

– Звичайна риба? – перепитав Клим.

– Так, звичайну річкову форель слід перетворити на надзвичайну, – пояснив Ліщинський. – З вечора її чистять від луски та патрають, натирають сіллю та спеціями, перед тим змішавши. Так вона маринується добу. Коли вже час готувати, дно пательні вкладається кільцями моркви й цибулі. Також дається оливкова олія, ще трохи перцю й солі. На таке ось ложе вкладається наша рибина. І головне, шановне панство, – подрібнений шпинат. Тушкується окремо, додається в черевце рибини перед самою готовністю. Начинка.

– Ви дуже апетитно розповідаєте, пане професоре, – мовила Бася. – Аж закортіло вже скуштувати.

– Між нами, я гурман. Ну, не те щоб зовсім, але люблю попоїсти.

– У вас багато однодумців, – вставив Кошовий.

Ліщинський дзвінком покликав кельнера, зробив замовлення і, щойно той залишив кабінет, повів далі, легко змінивши тему:

– Дозвольте висловити вам своє захоплення, пане Кошовий. Таки видерли здобич із іклів цих поліцейських акул.

– Без вашої допомоги нічого б не вдалося, – мовив навзаєм Клим. – А особлива, окрема подяка – панові Мазуру. Записи в його зошиті зіграли вирішальну роль у справі звільнення Лукана.

– Хіба не те, що він шульга?

Кошового зовсім не здивувало, звідки Магда знає аж такі подробиці.

– Ні. Річ у тім, пані Магдо, що формально, наголошую – суто формально – хлопець міг діяти правою рукою. Принаймні, слідчий, наскільки мені відомо, збирався доводити це.

– Та що він їм зробив! – не стримався Ліщинський.

– Особисто він – нічого, – відрізав Кошовий. – Будь-хто на місці Луки Різника мав усі шанси загриміти за ґрати. Подібні злочини, тим більше – скоєні за досить короткий час, поліція воліє розкривати швидко.

– Навіть ігноруючи факти, здатні піддати сумніву провину людини?

Замість відповісти самому, Клим через стіл глянув на Магду. Перехопивши та витримавши його погляд, вона тихо й твердо проказала:

– Поліція не ідеальна. Ніхто не ідеальний. Пане Кошовий, ми тут зібралися говорити про вбивства повій?

– Не я завів розмову, – парирував Клим. – І мета нашого зібрання мені ще не відома.

– Перепрошую шановне панство, – встряв Ліщинський. – Зустріч я ініціював справді не для того. Зараз усе поясню.

Саме в цю мить кельнер приніс карафку з наливкою та кухоль. Поки обходив стіл, наливаючи кожному, крім Мазура, перед яким поставив пиво, тривала мовчазна пауза. Щойно за ним зачинилися двері, професор взяв чарку.

– Спершу дякую, що відгукнулися. Радий знайомству, панно Райська. Прошу.

Гості випили. Мазур обмежився невеличким ковтком пива.

– Тепер – до справ, – мовив Ліщинський, пробігшись швидким поглядом по колу, ніби зайвий раз перераховуючи присутніх. – Я недаремно почав нашу зустріч із гратуляцій панові Кошовому. Своїми вправними діями він створив прецедент, подібного якому тут, у Львові, ще не мали. Можете мені повірити, я мешкаю тут усе життя. Чи не так, пані Магдо?

Вона відповіла на диво сухо, здивувавши цим Клима.

– Львів – чудове місто, я відчуваю себе його частиною. Але я народилася не тут. Живу у Львові лише десять останніх років.

– Ви – вдова поліцейського, – правив своє професор. – Не абикого: начальника кримінальної поліції. Маєте довести або спростувати мої слова – вперше людині з душевною хворобою була надана повноцінна правова допомога. Права недужого захистили блискуче. На слабого розумом хлопця не вдалося повісити чужий злочин.

Магда розуміла – відповіді чекають від неї. Та заговорила не відразу.

– Не пам’ятаю іншого, пане Ліщинський. А саме – випадків, коли б поліція вішала всіх собак на душевнохворих. Принаймні, в часи, коли нею керував пан Богданович, нічого схожого не було.

– Дозволю собі з вами не погодитися, – відрізав Ліщинський. – Згадайте справу Агати Гадзінської. Її звинуватили в убивстві свого чоловіка, зарізаного уві сні. Перед тим їхній первісток помер, і в бідолашної відбувся зсув у голові. Покійний не вирізнявся високою моральністю, був неабияким гульвісою, вчащав до лупанарів, і Агата вбила собі в голову: чоловік підхопив там непристойну хворобу. Ця болячка вразила її дитину в утробі, ну і маєте сумні наслідки. Хоча сам Гадзінський усе це