Андрій Кокотюха - Пригоди Клима Кошового. Продовження

фахівцем, котрий робив висновок. Усе правильно та очевидно. Горло кожній жертві перерізали гострим предметом. Могли ножем, бритвою, шматком скла – не суть. Головне: орудували правицею, – Клим виставив уперед свою праву руку. – Ви, пане Ольшанський, навіть не мали труду дізнатися, що підозрюваний – шульга, – він перевів подих. – Нарешті, я знайшов час, розшукав поліцейських, котрі затримали Різника на Городоцькій, поговорив із ними та встановив: бритву хлопець тримав лівою. Якою звик, такою і взяв. Той поліцай, котрий помітив це, готовий повторити під присягою.

Запала тиша.

Порушив її рик Віхури:

– Так не робиться, пане Ольшанський! Я завжди довіряв вам, ніколи не перевіряв вашу роботу. Мені дотепер цілком удовольняли її результати. Але це… Як можете пояснити? Чим? Чому, пане Ольшанський?

– Перепрошую, пане комісаре, – спину слідчий далі тримав прямо, та голова все ж трохи втягнулася в плечі, сам він ледь згорбився. – Я справді… Не знаю… Мара найшла…

– Скажіть ще про лихе око! – вибухнув Віхура. – Обговорити прикрий інцидент я пропоную без сторонніх, – він мазнув поглядом по Кошовому. – Негайно готуйте потрібні папери та відпускайте хлопця. Бо шукали легкого шляху в цій непростій справі.

Ольшанський кивнув.

– А вам, пане Кошовий, подяка.

– Щира? – вирвалося в Клима.

– Цілком, – підтвердив комісар. – Знаєте, нам тут, у поліції, так само нема вигоди від засудження невинного. Бо не той випадок, коли справжній вбивця уникне кари й заспокоїться, тихо сидітиме в норі.

– Тобто?

– Ви щойно наблизили нас до думки: той, кого газети охрестили Різником, – таки божевільний. Вони не зупиняються. Чуття страху не мають. Хоч знаємо тепер, що рано заспокоюватися.

– Так, – ствердно кивнув Кошовий. – Надалі Різник із Городоцької – справа кримінальної поліції. Маю честь.

Вклонився на прощання.

Вдягнув капелюха.

Не стримався – розвернувся біля дверей, відсалютував двома пальцями.

– Честь, панове поліцейські!

Розділ сьомий

Форель панська

Запрошення надійшло наступного ранку.

Звичайний поштовий конверт від посильного прийняв Найда. Отримавши листа, Клим жестом зупинив потік вдячних слів, котрий лив на нього помічник ще відучора, коли по обіді його нещасного родича випустили на волю. Самолюбство Кошового тішили не Остапові клятви відданості до скону віку, а меткі газетярі, котрі почали наввипередки атакувати його вже біля виходу з Бригідок. Туди набігло небагато. Та до вечора Львовом розлетілися чутки про перемогу адвоката, ще й емігранта, котрий дає фору тутешнім колегам.

Бася від самого ранку особисто послала двірника по ранкові газети, бо передплачувала геть не всі. Заробивши чвертку за послугу, Гнат Бульбаш повернувся з чималим оберемком щоденних друкованих видань, і серед них були такі, які кримінальні новини не цікавлять. Ці Бася роздратовано жбурляла на підлогу, зібравши в окремий стосик усі публікації про свого мудрого нареченого.

Найбільше старалися українські видання. Автори тиснули на те, що підозрюваний – русин. І якби не втрутився інший русин, упереджений до них цісарський режим засудив би невинного хлопця з більшою охотою. Тож перемогу Климентія Кошового вони сприймали не менше, як власну політичну перемогу над владою, котра повсякчас порушує права українців на рідній землі. Климові ж найменше хотілося отримувати від свого успіху політичні дивіденди. Приємніше й корисніше, коли пропонують взяти ту чи іншу справу, і Кошовий уже прикидав суму кожного окремого гонорару. Двоє потенційних клієнтів уже зголосилися, надіславши свої записки з проханням зустрітися та візитівки. Тож ранковий лист він спершу розцінив як чергову таку пропозицію.

З розірваного конверта справді випала візитівка.

Так нагадав про себе професор Зенон Ліщинський.

У доданій записці старанним, каліграфічним, зовсім не звичним для медика почерком він запрошував Клима сьогодні ввечері на вечерю. Зібрання мало відбутися у вузькому колі, подробиці – після першого келиху вина. Приписка заінтригувала Клима, і, хоч про такі зустрічі звик домовлятися заздалегідь, вирішив перенести обіцяну Басі спільну вечерю на інший час. Дізнавшись про це, Бася спершу капризувала. Та почувши, заради чого, відразу зажадала піти з ним.

Перешкод Кошовий не бачив. У записці Ліщинський не вказав, чекає на нього самого чи може бути більше персон. Зрештою, вирішив Клим, наречена має право бути присутньою на різних приватних зустрічах. Панна Райська, котра вже дуже скоро стане пані Кошовою, входить до будь-якого вузького кола втаємничених осіб, куди запрошують його.

Морозець, трохи послабившись вдень, під вечір знову притиснув. Падав дрібний сніжок, вітру не було, легкі сніжинки опускалися плавно й вертикально. Ліщинський вибрав невеличкий ресторанчик поруч із Галицькою площею. Викликати візника Кошовому не було потреби, адже від його будинку на Личаківській це місце зовсім недалеко. При бажанні можна дістатися хвилин за п’ятнадцять, та Клим навмисне поквапив Басю, вони вийшли раніше й неспішно, чинно та шляхетно, пройшлися пішки по освітленому ліхтарями місту. Не зрізали шлях дворами. Навпаки, намагалися, де це можливо, йти кругом, аби довше насолодитися спільною прогулянкою та незвично тихим зимовим вечором.

Незабаром Різдво.

Його наближення відчувалося в кожній сніжинці, що кружляла перед очима. Чулося в кожному рипі під підошвами черевиків. Мороз міг стати – і ставав – на короткий час близьким другом. Не кусав, не щипав, лиш нагадував про себе так, як умів. Кошовий бачив умиротворені, всміхнені, осяяні надією обличчя перехожих і сам перейнявся їхнім настроєм. Навіть кілька разів привітався з незнайомцями, почувши вітання у відповідь.

Так, наступний, чотирнадцятий рік нового століття все ж обіцяв бути не менш спокійним та вдалим, аніж той, що минає. Климові дуже хотілося, аби потрясіння восьмирічної давнини виявилися лише хворобами зростання. Люди пристосувалися до нового, стрімкого часу, революції та локальні війни зміняють прогрес та поступовий розвиток. Коли так, то сильні світу цього не можуть, не мають права допустити катаклізмів та зруйнувати все, що приносить їм, серед іншого, чималі прибутки.

Міркуючи так, коли про себе, коли – вголос, і чуючи у відповідь цілковите погодження з Басиного боку, Кошовий дістався нарешті потрібного місця. Усередині ресторан виявився справді не дуже великим. В оформленні власник віддав перевагу модному кілька років модерну, хоч, на щастя, без надмірностей. Клим сюди ще не заходив, але щось підказувало: заклад – чиясь родинна справа.

Їх зустрів кельнер. Не питаючи, звернувся до Кошового на прізвище, провів через залу в протилежний кут, де за кавового кольору ламбрекеном відчинялися двері до окремого кабінету. Пропустивши Басю перед собою, Клим ступив сам і відразу зустрівся поглядом із людиною, яку менш за все сподівався тут зустріти.

– Доброго вечора, пані Магдо.

– Доброго вечора, – відповіла вона, світськи посміхнувшись до Басі. – Гарно, що здогадалися взяти з собою наречену. Тепер хоч не буду білою вороною в суто чоловічій компанії.

– Пані Магдо,