Юрій Сорока - Крос у небуття

на шкідливому виробництві. Багато хто з тих людей залишався працювати на комбінаті і після закінчення терміну покарання, оселяючись неподалік, у кількох десятках двоповерхових бараків і п’ятиповерхівок хрущовської пори, з яких, власне, й складався мікрорайон цементного заводу. Завдячуючи такому контингенту, а також бідності, що царювала тут з приходом нових часів і розвалом СРСР, Цементний став справжнім головним болем для кам’янець-подільської міліції.

Нарешті водій звернув з широкої вулиці у брудний провулок, проїхав кількасот метрів насипаною щебенем дорогою і зупинився біля купки людей, які про щось стривожено розмовляли, поглядаючи у бік довгої двоповерхової будівлі за кривим парканом.

– Приїхали, – байдужно мовив водій і заглушив мотор. Андрій взяв отриманий в черговій частині бронежилет і відчинив дверцята.

– Ходімо, хлопці, – звернувся до двох автоматників у допотопних бронежилетах і армійських касках. Сержанти без зайвих слів вийшли з машини.

На вулиці, швидко зорієнтувавшись, Андрій підійшов до дільничного – сорокарічного чоловіка з об’ємистим черевцем, смолянистими бакенбардами і погонами старшого лейтенанта міліції. Привітався.

– Допився, – видихнув йому в обличчя часниковим духом дільничний. – Я його давно попереджував – покинь. Напевне «білочка». Дві години як усіх людей з будинку вигнав, назад не пускає. Мовить: міліцію кличте, жінку вбивати буду. Я спочатку…

– Де саме він знаходиться? – перебив старлея Андрій. Той повернувся обличчям до будівлі бараку, відстань до якої дорівнювала близько сотні метрів, і заходився пояснювати:

– Значить, маємо цей барак. У ньому три під’їзди, кожен на чотири квартири. Він у середньому, на другому поверсі. Ондечки, вікно газетами заклеєне. І дах над ними проржавілий, антена покосилася.

Андрій швидко оглянув місцевість. Цегляний дванадцятиквартирний будинок був завдовжки близько тридцяти метрів, дах мав залізний, давно не ремонтований. Місцями з нього через карниз звисали відірвані вітром шматки проржавілої бляхи. Паркан, який відділював подвір’я будинку від проїзної частини, востаннє, очевидно, фарбували ще за часів Брежнєва. Він був проламаний у трьох місцях і крізь проломи протоптано стежки. Праворуч від будинку знаходилися густі зарості чорноклену, крізь віти якого проглядали різнобарвні купи сміття. Ліворуч, посеред великої калюжі, стояла вбиральня. Через калюжу до вбиральні, від якої навіть на відстані йшов жахливий сморід, вели кілька напівзгнилих дошок. Двері під’їздів, що вели до квартир, знаходилися з протилежного боку будинку. Андрій зрозумів, що надійно блокувати територію наявними силами він не зможе.

– Зброя є? – поглянув він на дільничного. Той лише покрутив головою.

– Хреново, – підвів підсумок Соколовський.

Несподівано почувся дзвін розбитого скла. У вікні, яке щойно було заклеєне старими газетами, з’явився неясний силует людини у смугастому моряцькому тільнику. Залунала брудна лайка, за якою три постріли. У натовпі мешканців потерпілого будинку почулися зойки. Андрій почав діяти рішуче:

– Громадяни, усім відійти, тут небезпечно! Швидко відходимо всі! – замахав він руками до людей, після чого наказав водієві викликати підмогу.

Закінчивши з цим, Андрій поглянув на дільничного. Той перелякано позирав на барак, ховаючись за патрульним автомобілем.

– Рушниця, кажеш?

– А біс його знає, – видихнув старлей. – Думав, з рушниці бахкає, що у нього може бути крім рушниці?

– Пістолет, наприклад. Як звати недоумка?

– Петром.

Андрій простягнув руку у машину.

– Дай мені тангенту і включи динаміки, – мовив до водія. Той підкорився.

– Петро, не дурій! – рознесли за хвилину вулицею підсилювачі голос Соколовського. – Навіщо палиш, ще зачепиш кого!

Відповідь не забарилась:

– Порішу, сууууукииии! – слідом за істеричним криком ляснули ще два постріли. Одна з куль вдарила у задні дверцята «уазика», внаслідок чого водій вискочив з машини і впав під ноги Андрієві.

– Не дурій, кажу. Перестань стріляти!

У відповідь ще два постріли. Соколовський поглянув на дільничного.

– Раніше скільки разів стріляв?

– Не рахував. Разів п’ять. Раніше дружина верещала, тепер замовкла.

Андрій сторопів.

– Він там не сам?!

– Звісно не сам. Дружина і дитина з ним. Дівчинка, років шести.

Андрій в серцях сплюнув.

– Чого ж так хреново у вас?! – він підніс до рота тангенту. – Петро, не дурій! Давай краще поговоримо. Опусти пістолет!

– Не буду я з тобою розмовляти! Виходь, крові пущу!

– Заспокойся, Петре, – Андрій намагався пригадати як вели перемовини з злочинцями герої-детективи з голлівудського кіно, але у пам’яті спливав лише образ голого до пояса Брюса Уілліса з приклеєним до спини за допомогою лейкопластиру пістолетом. Нічого більш реального на розум не приходило.

– Суки! Суки! Суки! – знову завив на весь квартал чоловік у вікні. – Суки! Усіх порішу. І своїх, і чужих. Ненавиджу триклятий світ. І будинок спалю!

– Зірвало башту, – констатував водій, піднімаючись з землі і відчищаючи мундир від пилу. Йому було соромно за свій кидок з машини на дорогу, але виходити з-під прикриття автомобіля він не поспішав.

– Скільки ж у нього набоїв? – хмикнув один з автоматників.

У відповідь другий сержант, не порадившись з Андрієм, смикнув затвор автомата і, впершись руками в капот автомобіля, навів зброю на людину у вікні. Той одразу ж помітив:

– А-а-а!!! – хрипко заверещав він. – Кавалерія Олександра Великого! Не візьмете мене, сатанинське відріддя!!! – він заховався і двічі вистрілив. Кулі просвистіли у повітрі й розбили шибки у будинку навпроти.

Андрій зі злістю пожбурив тангенту на сидіння автомобіля.

– А щоб тобі! Немає з ким говорити. Як тебе звати? – звернувся він до дільничного.

– Андрій.

– Ну от що, тезко, залишайся тут з нашим водієм. Йому пан Гончар теж на чергування пістолет боїться дати. А ми з хлопцями підемо і візьмемо цього піхотинця. Все, вперед хлопці.

Андрій, пригинаючись, побіг до будинку. Слідом за ним помчали обидва сержанти.

На майданчику другого поверху було розташовано усього дві квартири. Андрій, помисливши, визначив, що їм потрібні ті двері, котрі знаходилися лівіше. Двері цілком пристойні, не схожі на двері кубла. Очевидно, у минулому житті стрілець не був алкоголіком і неробою. Такі випадки Андрію доводилося бачити не раз. Спотворена реальність дев’яностих часто-густо вибивала ґрунт з-під ніг навіть цілком адекватних і роботящих людей, примушуючи спиватися, або втрачати розум. Тому що йшла війна. Війна держави проти власного народу. Андрій тричі вистрілив у замок з табельного «ПМ» і вдарив у двері ногою. Коли вже забіг у коридор, побачив у кривавій калюжі на підлозі розпластане жіноче тіло. Жінка була зодягнута у квітчастий байковий халат. Він перескочив її, вбіг у кімнату і в останню мить встиг схопити руку з пістолетом. Лиш задер догори ту руку, як простір кімнати розірвали два постріли. Втретє вистрілити божевільний не встиг – один з Андрієвих автоматників підскочив до нього і поклав ударом прикладу в голову.

Все.

Андрій безсило сів на диван і підняв з засипаної сміттям підлоги потертий револьвер наган. Недбало оглянув зброю революції. У