Юрій Сорока - Крос у небуття

– На здоров’я, Андрій Вікторович. Скоштуй, дорогий, пальчики оближеш. Можливо, коньячку? Гарний коньяк маю, вірменський!

– Дякую, Карен, це зайве, – відмовився Андрій.

Коли Карен пішов, Андрій, без зайвих церемоній підсунув до себе страви й заходився їсти. Як він і очікував, все було смачним, свіжим і поживним. Таким, як колись готувала Тетяна, очікуючи до пізнього вечора на його повернення з чергування.

Закінчивши з обідом, Андрій зачекав, доки відсуне свою тарілку Косий, після чого витер губи серветкою і запалив цигарку.

– Ти дізнався про все, що я тебе прохав?

Косий знизав плечима.

– Його немає у Кам’янці.

– Про це я міг дізнатися і без тебе. Де він?

– У Хмельницькому. Люди бачили його у центрі. Кілька разів.

– Ти впевнений?

– Можемо вірити, – схилив голову Косий. – Надійні люди оповідали.

– Софрон з ним?

– Так.

– Коли їх там бачили?

– Позавчора.

– З ким вони були? Самі? Якщо ні, тобі відомі якісь кінці Потапа в Хмельницькому?

Косий зітхнув і собі припалив цигарку.

– Я не всесильний, начальнику. Ти ж знаєш.

– Ти не всесильний, ти хитрий, як лис. Ну то що?

– Знаєш, а мені вже сорок, – раптом заявив Андрію Косий. – Це вік, який примушує замислитись над життям, ти так не вважаєш? Краща половина позаду, роки, пришвидшуючись з кожним прожитим, починають летіти з швидкістю метеорів, а попереду лише безрадісна старість і кінець земних поневірянь. А коли ти прокидаєшся ранком, тебе обов’язково щось болить. Примітивізм власної ролі у цьому світі починає турбувати значно частіше, аніж раніше. Це сумно.

Андрій засміявся.

– Косого потягло на філософію. Ти й справді старієш.

– Про це я й намагаюсь сказати. У мене уже не те здоров’я, яке мав раніше. Вісім років я не витримаю. І якщо б ти, начальнику, пообіцяв, що подбаєш, аби у разі чого мені влаштували замість них звичайну «двійку», я б знав напевне, що ти дотримаєшся власного слова.

Андрій загасив цигарку до попільнички.

– Добре, Косий. Я подумаю над твоїм проханням. З ким їх бачили?

– Коли ти так кажеш, я спокійний за свою долю. Їх бачили з Анжелою. Вона наркоманка, живе у Хмельницькому. Кличка – Фієста. Більше мені нічого про неї не відомо.

Андрій дістав портмоне і покликав Карена.

Коли він зайшов у райвідділ, була вже шоста година вечора. Плекаючи у душі надію, що біганину на сьогодні закінчено, а Гончар вже відбув додому, Андрій покрокував крізь просторе фойє у напрямку сходів на верхні поверхи. Здалеку привітався помахом руки з кількома патрульними сержантами, котрі сиділи, на щось очікуючи, на стільцях вишикуваних уздовж стіни. Коли взявся рукою за турнікет, що відділював сходи від фоє, почув за спиною голос чергового:

– Соколовський!

– Агов, – повернувся Андрій і побачив огрядного капітана Савчука, котрого у відділі за пристрасть до здорового способу життя і сироїдіння позаочі кликали Морківником. Кожного разу Морківник приносив з собою на чергування велику валізу овочів, в основному моркви. Він гриз її майже постійно, встигаючи зводити з розуму своїх помічників докладним описом усіх можливих способів оздоровлення і рецептами екзотичних дієт. Як він міг при цьому утримувати свою вагу у межах ста двадцяти кілограмів, було загадкою. Навіть тепер Морківник стояв біля дверей чергової частини, в одній руці тримаючи помаранчевий конус очищеної морквини, у іншій брошуру. Напис на обкладинці брошури проголошував: «Я доживу до 100!»

– Кульчицький казав передати, щоб ти зайшов. Він у себе.

– Добре, – зітхнув Андрій. – Гончар є?

– Немає. В Хмельницький поїхав, на нараду. Завтра напевне теж не буде.

– Ти іноді приносиш гарні новини, Петре. Якби частіше, можливо і я мав би шанс дожити до ста.

– Іди, іди, – буркнув Морківник і сором’язливо заховав за спину руку з брошурою. Він знав, що у міськвідділі з нього сміються, але покидати «здорового хобі» не поспішав.

Степанович щось записував, сидячи за столом у своєму просторому кабінеті. Коли помітив Андрія, без слів вказав йому на стілець навпроти. Ще кілька хвилин дряпав пером по паперу, після чого склав аркуші до картонної теки, зняв з носа окуляри й втомлено провів пальцями рук по переніссю.

– Добре, що ти прийшов, Андрію. Триклята перевірка зовсім часу не залишає, а тут ще… До речі, як у тебе з Потапчиком?

– Маю слід. У область доведеться їхати. Туди веде.

– Коли збираєшся?

– Як завжди, Степанович. Чим раніше.

Кульчицький підсунув до себе складений у формі трикутної призми глянцевий календар і почав щось вираховувати.

– Завтра маємо п’ятницю і завтра приїздить перевірка. Пробудуть до наступного вівторка. У ці дні я відпустити тебе не зможу. Підготую наказ на відрядження у середу. В четвер отримаєш гроші на відрядження і можеш вирушати. За тиждень навряд щось зміниться, вони скоріш за все на дно впали.

– Якщо не помандрують далі.

– Може й вже помандрували. Мені зараз не за них шию милять, а за ведення документації працівниками карного розшуку, – відрізав Степанович. – Ті четверо, котрих взяли, як, розбалакались?

– Дають свідчення.

– Хто з них стріляв?

Андрій потягнувся. Наступний день не обіцяв нічого гарного, але зараз, судячи з усього, можна буде йти відпочивати.

– Софронов стріляв.

– Це той, наймолодший? Якого він року народження?

– Тисяча дев’ятсот сімдесят третього.

Кульчицький замислено розглядав портрет президента Кучми на протилежній стіні.

– Куди ми йдемо? – зітхнув нарешті. – В двадцять три роки мати на собі потрійне убивство! Це не просто погана компанія і недогляд батьків. Це хворе суспільство. І таких чудовиськ, як він, наше суспільство виховує сотнями.

На столі, перериваючи розсуди Кульчицького, задзвонив телефон.

– Слухаю, – підняв слухавку Степанович. – Так. Соколовський один, решта зайняті. А ви чим займаєтесь?.. Ну для чого тоді потрібна чергова частина?.. Та біс із вами, зараз пришлю. – Він відімкнувся і поглянув на Андрія.

– Не хочеш прокататися до Цементного?

– А що там?

– Схоже дах у якогось ненормального з’їхав. Дільничний телефонує, просить підмоги. Каже: з рушниці стріляють. У Морківника два сержанти патрульних, більше немає нікого. Просить офіцера старшим оперативної групи. Виручай.

Андрій, розуміючи, що сперечання у такій ситуації зайві, встав з крісла.

– Дозвольте йти виконувати?

– Давай, адреса в черговій частині. Не забудь отримати бронежилет.

Черговий «УАЗ» торохкотів на вибоїнах, діловито мурмочучи двигуном, не менше двадцяти хвилин – мікрорайон цементного заводу знаходився на околиці міста. Ще від радянських часів тут працювали й жили «непевні і асоціальні елементи». Умови праці на гігантському підприємстві були далекими від ідеальних, а тому сюди посилали за рішенням суду «на хімію» тих, чия вина за здійсненні злочини була замалою аби їхати на зону, але достатньою, щоб примусити їх кілька років попрацювати