Юрій Сорока - Крос у небуття

онуки, цього разу виявилась єдиною людиною, котра не відштовхнула Анжелу, а дозволила їй оселитися у занедбаній халупі на задньому дворі. А також не звертала уваги на підозрілого вигляду відвідувачів, котрі, не дивлячись на протести Анжели, інколи з’являлися у неї.

Потап, який під час усієї сповіді мовчки слухав давню подругу і лише інколи співчутливо кивав головою, раптом зацікавився:

– А де саме бабуся проживає?

Анжела назвала адресу. Потап, котрий досить, непогано знав місто, одразу пригадав доволі затишний мікрорайон приватної забудови на краю Хмельницького, розташований у районі місцевого м’ясокомбінату. У його очах зблиснула радість. Але сказати він нічого не встиг. Бармен, котрого так довго довелося чекати, підійшов і з заклопотаним виглядом почав розставляти на столику напої і тарілки зі смаженим м’ясом та зеленню. Коли він повернувся за стійку, Потап потер долоні.

– Не знаю, як хто, але я хочу жерти. Давай, Анжело, не соромся, – він налив усім по чарці коньяку. – І ти, Софрон, бери чарку. Маємо що відмітити.

Софрон без ентузіазму підняв чарку і перекинув її собі у горлянку. Анжела деякий час дивилась на напій, після чого затулила обличчя руками, вперши лікті у край столу.

– Мені погано, Віталік, – застогнала вона. – Мене кумарить…

Потап вищирився і поліз у кишеню. За мить протягував її невеличку кульку з фольги.

– На ось, це тобі допоможе, – мовив до Анжели.

– Що це?

– Кокс, Анжело, звичайний кокс.

Анжела, для котрої кокаїн був недопустимою розкішшю, недовірливо поглянула на Потапа. Той підморгнув.

– Зав’язувати тобі потрібно з цим лайном. Але поки можеш нюхнути, полегшає. Тільки заховайся кудись, не варто людям очі зривати.

Анжела не примусила себе довго вмовляти. Подякувала хрипким голосом і пішла до туалету. Потап майстерно закинув до горлянки коньяк і вгризся білими міцними зубами у соковитий стейк. Байдужно ігнорував запитливий похмурий погляд Софрона. Нарешті той не витримав.

– Що будемо далі робити, Потап? І на чорт тобі ця лярва? Від неї тхне.

Потап мовчки прожував, неквапно витер серветкою масні пальці й налив по другій.

– Бери, – кинув до Софрона.

Той мовчки взяв чарку. Лише випивши й припаливши цигарку, Потап поблажливо подивився на подільника.

– А між тим скринька легко відчинялась. Нам її послав сам Бог. Кращої «хази», щоб до часу перебути, знайти важко. Будеш грати роль її закоханого співмешканця.

Софрон обурено пирхнув.

– Та пішла вона… Ще зарази якої підхопиш!

Поблажливість враз полишила Потапа. Коли він поглянув в очі Софрона, той побачив у погляді бригадира щось таке, від чого стало незатишно.

– Менше тексту, Софрон. Трахати її я тебе не примушую. Поживемо, доки в Кам’янці все затихне. Роби, як сказав, і доживеш до радісної дати, – Потап перевів подих і наповнив чарки втретє, одразу взявши до рук свою. – Не хочеш бути закоханим співмешканцем, доведеться ним побути мені. Твоє здоров’я!

Софрон мовчки випив і заходився закусувати. Сперечатися з Потапом він не хотів. Якщо той вважає, що так буде краще, нехай буде саме так. Врешті-решт, з усіх своїх бійців Потап виділив лише його, не давши попасти до рук міліції. І хоч Софрон за своєю вдачею був далекий від того, щоб відчути до бригадира собачу відданість, він був вдячний. Звичайно, не демонструючи своєї вдячності.

5 травня 1996 року. 16.00.

м. Кам’янець-Подільський. Кафе «Арарат»

Андрій сидів за столиком у кутку, поглядаючи на годинник. Він знаходився у кафе вже близько півгодини. Косий запізнювався, але Соколовського це не дратувало. Він замовив кухоль прохолодного пива і розвернув «Спортивну газету». Безумовно, краще сидіти отак, очікуючи на агента, аніж знаходитися зараз у міськвідділі і готуватися до перевірки, що її мало вчинити обласне начальство. У душі Андрій навіть був вдячний Косому за те, що той запізнювався. Помисливши, покликав Карена – носатого низькорослого товстуна, котрий був господарем кафе, а заразом кухарем і офіціантом одночасно. Той наблизився, посміхаючись масними губами.

– Вай, Андрій Вікторович, яка гарна погода за вікном. Гарна погода, гарний відвідувач у мене – чи не добрий нині день? Бажаєте закусити?

– Давай, – погодився Андрій. – Принеси чогось. На двох.

Карен з розумінням мотнув головою і пішов у свою крихітну кухню. Андрій не вперше відвідував кафе простодушного вірменина і знав напевне, що той принесе суп «Харчо» і шашлик з баранини. І хоч кафе «Арарат» не вважалося надто фешенебельним закладом, ці страви будуть значно кращими за все, що могли запропонувати у дорогому ресторані. Андрій уявив, як у їхньому кабінеті зараз оглушливо клацають клавіші друкарської машинки, підтягуючи до перевірки документацію, як бігають коридорами наполохані Гончаром колеги, а сам пан полковник, знаходячись на межі нервового зриву, волає на підлеглих за найменшого приводу і без нього. Настрій поліпшився ще більше.

Біля дверей задзвонив ніжними переливами невеличкий дзвінок, припасований так, щоб Карен міг завбачливо відреагувати на відвідини клієнтів. На порозі з’явився Косий. Як завжди у джинсовому костюмі, чорній кепці і з сірником у зубах. Справжній урка зразка спокійних 80-х. З посмішкою подав руку Андрію і всівся навпроти нього.

– Мої вибачення за запізнення, начальнику, – запобігливо поглянув в очі Андрію. Той згорнув газету і відклав її вбік. Зробив кілька ковтків пива з кухля.

– Ти нахабна людина, Косий. Я навіть жінок не чекаю по півгодини. Маєш щастя, що сьогодні нікуди не поспішаю.

Косий розвів руками:

– Ніяк не міг раніше!

– Добре, – великодушно змахнув рукою Андрій. – Їсти-пити будеш?

– Горілки не п’ю, ти ж знаєш, начальник. А от перекусити не відмовлюсь.

– Звичайно, не п’єш. Тобі б ширнутися. Загнешся від цього лайна…

Косий і не думав ображатися на тон Андрія.

– Як не від наркоти загнуся, то на зоні згнию. Мені нічого втрачати. Я одинока бідна людина. І з нажитого лише як у латиша – член та душа. Ніхто крім тебе й не пожалкує, начальнику.

Андрію стало смішно. Косий завжди при нагоді полюбляв побідкатися своєю долею-злодійкою.

– Скільки твої джинси коштують, Косий? Я неозброєним оком бачу, що вони родом не з турецького базару, а з фірмового бутіка. Досить плакатися. Якщо й пропадеш на зоні, то тільки через власну жадібність. Візьмуть тебе колись не за зберігання наркотиків, а за збут. І підеш відпочивати не на два роки, а на вісім. Працювати не хочеш, а жити звик красиво. Хіба не так?

Косий, хитрувато посміхнувшись, промовчав.

– І досить мене начальником кликати. Увагу привертає. Клич Андрієм.

– Як скажеш, начальнику… тобто Андрію, – розв’язно відкинувся на спинку стільця Косий.

Біля столика з’явився Карен з скляною тацею у руках. На таці парували фарфорові тарілки з янтарним запашним харчо,