Олександр Олесь - Лонгфелло. Пісня про Гайавату, Олександр Олесь

в оселю прийдем,

В наш вігвам на дні потоку,

Станеш вдесятеро більшим».

 

Так під темною водою

Йшов з бобрами По-Пок-Ківіс,

Під водою, де лежали

Їжа їх, пеньки і віти.

І прийшов до арки з ними,

Що вела в вігвам просторий.

 

Там він знову обернувся,

Став удесятеро більшим,

І бобри йому сказали:

«Ватажком ти будь над нами!

Будь отаманом над нами!»

 

Та недовго По-Пок-Ківіс

Міг пошаною втішатись:

Той бобер, що був на варті,

В гущині лілей ховався,

Нагло крикнув: «Гайавата!

Гайавата тут на греблі!»

 

І почулись незабаром

Крики, галас, тупотіння,

Хмизу тріск, чиїсь розмови,

А вода захвилювалась

І спадати тихо стала...

І бобри всі догадались,

Що вода прорвала греблю.

 

Завалилася покрівля

Їх просторого вігваму,

І крізь неї сонце ясно

Загорілось, заблищало,

І бобри ховатись стали,

Де було в потоку глибше;

Та великий По-Пок-Ківіс

Не проліз за ними в двері:

Від пихи та від прожерства

Як пузир розпух, роздувся.

 

І дививсь на його з греблі

Довго, довго Гайавата

І, нарешті, крикнув: «Годі!

Годі! Хитрощі даремні

І даремні обертання:

Ти від мене не спасешся!»

 

Лупцювали, молотили

По-Пок-Ківіса дубцями,

Молотили, наче маїс,

На шматки розбили череп.

Потім шість мисливців дужих

Понесли його на марах,

Понесли в село, додому.

Та не згинув По-Пок-Ківіс,

Джібі, дух його, не згинув.

 

Він крутився, борюкався,

Бився, гнувся і качався,

Як запонки дверні б’ються,

Вигинаються, тріпочуть,

Коли вітер дує в двері,

І набрався знову сили,

Обернувся у людину,

Підхопивсь і став тікати

По-Пок-Ківісом лукавим.

 

Та від зору Гайавати

Він не встиг сховатись в лісі;

В сутінь лагідну, блакитну

Під гіллям далеких сосон,

У прогалину за ними

Біг як вихор По-Пок-Ківіс,

Пригинав, летів по вітах,

Та й крізь шум їх чув, що ззаду,

Мов страшна, бурхлива злива,

Доганяє Гайавата.

 

Задихаючись, нарешті,

Став, спинився По-Пок-Ківіс

Перед озером широким.

А на ньому в очереті,

В гущині, між островами

Тихо паслись дикі гуси:

То ховались в очереті,

То блищали в сяйві сонця,

Піднімали вгору дзьоба,

Поринали в чисту воду.

 

«Пішнеке! Кохані друзі! -

По-Пок-Ківіс гусям крикнув,

Оберніть мене у гуску,

Тільки в гуску велетенську,

В гуску, вдесятеро більшу,

Ніж всі інші дикі гуси!»

 

Але ледве По-Пок-Ківіс

Обернувся в дику гуску,

В велетенську дику гуску,

Ледве груди закруглились,

Простяглись могутні крила,

Ледве виріс дзьоб широкий,

Як із лісу з криком вибіг

І спинився Гайавата.

 

І знялися з криком гуси

Із озерних трав і квітів,

Закричали, полетіли

Понад озером спокійним

І сказали: «По-Пок-Ківіс!

Будь тепер ти обережний!

Не дивись униз, на землю,

Щоб не сталося нещастя,

Не було якогось лиха!»

 

І летіли дикі гуси

Далі все, на дику Північ,

То ховалися в туманах,

То купались в сяйві сонця,

Паслись, спали, ночували

На воді боліт пустельних

І до світу знов знялися.

Свіжо дув Південний Вітер,

Легко ніс могутні крила.

 

Коли враз почувсь далекий,

Невловимий шум і гомін,

Донеслись людські розмови,

Донеслись з села під ними.

То з землі дивились люде,

Дивувалися на крила,

Велетенські крила гуски,

Що були удвоє ширші,

Ширші, ніж запонки дверні.

По-Пок-Ківіс слухав крики,

Слухав голос Гайавати,

Слухав дужий голос Ягу.

Він забув гусей пораду,

Подививсь згори на землю -

І в одну хвилину вітер

Покрутив його і кинув:

Завертівся По-Пок-Ківіс.

 

І даремно він хапався,

Сподівався затриматись!

Падав вихором на землю,

То її він часом бачив,

То гусей під синім небом,

Бачив, що земля все ближче,

А блакить небес все далі.

Став він чути вже ясніше

Сміх людський, розмови, гомін,

Загубив гусей в тумані,

Десь внизу вігвами вгледів

І на землю зразу гупнув,-

Так на землю з неба мертва

Впала гуска велетенська.

 

Та його лукавий Джібі,

Дух його, в одну хвилину

Знов в людину обернувся,

В Єнадізі, танцюриста,

І почав тікати знову,

А за ним побіг, погнався

Гайавата з диким криком:

«Хай дорога буде довга,

Хай важка дорога буде,-

Все здолає гнів мій лютий,

Не втекти тобі від помсти!»

 

Доганяв вже Гайавата,

Був в руках вже По-Пок-Ківіс,

Але раптом завертівся,

Завертів круг себе листя

І пропав в дуплі дубовім,

Перекинувся змією,

Зник змією під корінням.

 

Швидко правою рукою

Покришив весь дуб, розкидав

Гайавата, та даремно:

Знов лукавий По-Пок-Ківіс

Обернувся у людину

І понісся, наче вихор,

До Червоних Скель над морем,

Що вартують-оглядають

Цілий край і Гітчі-Гюмі.

 

І Владика Гір могучий,

Гірський Маніто могучий,

Розчахнув Червону Скелю,

Розчинив йому провалля -

І сховав від Гайавати

В кам’яній міцній оселі,

Ввів його з ясним привітом

У пітьму печер похмурих.

 

А знадвору Гайавата

Рукавицею своєю

Розбивав Червоні Скелі,

Пробивав в горі печери

І кричав, і стукав гнівно:

«Відчини! Я - Гайавата!»

Та Владика Гір не слухав,

Не озвавсь до Гайавати

Із своїх печер похмурих,

Із безодні кам’яної.

 

І простяг він руки вгору,

І покликав Енімікі

І Вевесімо на поміч.

І прийшли вони на землю

З ніччю, з вихором, вітрами,