Тетяна Винокурова-Садіченко - Жарт другий. Квіт папороті., Тетяна Винокурова-Садіченко

А потім настало завтра.

І завтра було вже сьогодні.

Я прокинулася рано, глянула у вікно. Щось там було не те. Я підійшла до нього — і відчинила. Одразу в очі вдарили несамовите сонячне світло й дивна зачарована тиша. І я згадала, що сьогодні за день.

Сьогодні квітла папороть.

Сьогодні все було навпаки. Сьогодні не діяли закони земного тяжіння і здавалося, що небо опустилося на землю, а земля стала небом. Сьогодні Сонце було надзвичайно яскравим, а дерева і птахи завмерли, ніби чогось чекали. Навіть туман (постійно динамічна система) зупинився (підвис).

Сьогодні квітла папороть.

Я повільно втягла носом повітря, й мені здалося, ніби в нескінченній кількості пахощів, які висіли в повітрі, вчувається ще один, геть незнаний, але такий потрібний, запах квітучої папороті.

— Доброго ранку, — почула я за спиною голос Елвіса.

— Привіт, — посміхнулась у відповідь.

— Снідати будемо?

— Ненажера.

Він снідав, я пила каву й дивилася у вікно.

— Дивно так надворі, — сказала я.

— Чого? — поспитався він, не відриваючись від їжі.

— Не говори з повним ротом, — зробила я зауваження.

— Те, що так не можна робити людям, зовсім не означає того, що так не можна робити котам, — не розгубився він.

— Котам узагалі говорити не можна, — не розгубилась я у відповідь.

— Це дискримінація, я звернуся у гринпіс!

— Ти хочеш, аби гринпіс із глузду з’їхав, побачивши істоту, котра, за їхніми даними, начебто й вимерла, а насправді живе та ще й балакає, мов заведена?

— Може, бодай щось почнуть для нас робити, коли з’їдуть із глузду!

Ми всміхнулися один одному. Здається, ми обоє були в непоганій формі, та ще й у доброму гуморі.

Треба було збиратися. Я знову заходилася чистити рушницю. (Вона мала кепську звичку забиватись і не спрацьовувати в найкритичніші моменти). Елвіс мив морду, сидячи у кріслі. Кидав на мене уважні й трохи подивовані погляди на мою зброю. Нарешті спитав:

— Ти гадаєш, що з оцим Ліс тебе не відрізнить від своїх?

— Я сховаю.

— Та ну? Глибоко?

Ну що за нахабство, що за непотрібна іронія?!

— А ти думаєш, без цього ми вийдемо з Лісу?

— Я не знаю, чи вийдемо ми з цим… я не впевнений навіть у тому, що зайдемо туди.

— Зайдемо, просто вирушимо раніше.

— Як раніше?

— Вдень. Так, щоб він до нас устиг звикнути до ночі.

— Мені це подобається, — посміхнувся кіт.

— Що саме?

— Здається, ти почала мислити логічно.

— Дуже смішно. Іди краще пошукай мені щось біле.

— Де?

— У шафі.

— У тебе ж немає білого одягу, — розгубився він.

— А ти пошукай, — наказала я.

Він ображено пирхнув і попрямував до моєї кімнати.

— І бажано, щоби знайшов! — гукнула я наздогін.

Він пирхнув із кімнати.

Не зрозуміла, що це означає, та принаймні він мене почув. Може, щось і знайде.

Мабуть, кумедно ми виглядали, як вийшли надвір.

Дівчина з розпущеними довгими косами, переділеними білою стрічкою (яка, здається, залишилася в мене ще з дитячого садка чи з початкової школи, а зараз якимось дивним чином знайшлася), боса (ну, немає в мене білого взуття, та й навряд чи діти Лісу носять його), у довгому легкому плащі (під яким була біла нічна сорочка) з великою сумкою на плечі (у сумці — зброя). Сумку й плащ я збиралася залишити десь неподалік від Лісу, і єдине, чого поки що не вигадала — це куди мені ховати зброю, коли йтиму по квітку.

І кіт — величезний пухнастий звір завбільшки з доброго собаку, і не просто пухнастий, а навіть кудлатий, та ще й шампунем тхне від нього. І ще чимось.

— Елвісе, можна запитання?

— Давай.

— Чим ти мився?

— Шампунем.

— Своїм?

— Спочатку своїм, потім про всяк випадок твоїм. А потім ще трохи напарфумився.

— Моїми парфумами?!

— А що, в мене є свої? Ти хоч би раз подумала про те, що твій котик тхне як я не

знаю що!

— Як нормальний кіт… був раніше. Тепер як баба.

— А справжні леді скроплюють своїх улюбленців парфумами!

— А у справжніх леді й улюбленці справжні! Принаймні, мовчать і не задирають їх…

Поруч хтось заверещав і чкурнув у чагарі. Від нас із Елвісом. Здається, ми були надто вже екстравагантною парою.

Взагалі, ми про це знали і зазвичай поводилися тихо.

Просто день сьогодні був такий. Коли чомусь захотілося йти серед цієї тиші й застиглого туману не просто так, а йти і відчувати себе собою. І поводитися так, як ми поводимося, коли ми є собою.

Ліс був усміхнений. Весь оповитий (переповнений) імлою, але спокійний. І навіть (ніколи не думала, що скажу таке про наш Ліс) — лагідний. Ми пройшли повз халупу баби Галі. Я скинула плащ і сумку. Стьожкою з кіс прикрутила кілки до ніг (сорочка була така довга, що їх не побачать, зате швидко