Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Фентезі » Жарт другий. Квіт папороті., Тетяна Винокурова-Садіченко 📚 - Українською

Тетяна Винокурова-Садіченко - Жарт другий. Квіт папороті., Тетяна Винокурова-Садіченко

274
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Жарт другий. Квіт папороті." автора Тетяна Винокурова-Садіченко. Жанр книги: Фентезі.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 23 24 25 ... 32
Перейти на сторінку:
не дістанеш, — та, головне, я взяла їх із собою).

— А рушниця? — спитав Елвіс.

Я мовчки підняла її й повісила на плече.

— Ой, — Елвіс здивувався й злякався, — ти чого? Просто так? Зі зброєю?

— Будемо сподіватися, що Ліс не знає таких технологій. Що таке кілок, знають усі, а що таке рушниця…

— …лише ті, в кого з неї стріляли. Думаєш, їх у Лісі мало?

— Сподіваюся, що ми їх не зустрінемо.

— Може, не треба? Це ризик. Завеликий.

— Без рушниці я нікуди не піду, — відрізала я.

— А я не піду з рушницею, — відповів таким самим тоном Елвіс і показово всівся на землю.

— Добре, — знизала я плечима й пішла до Лісу.

— Я тебе ненавиджу! — застогнав він і, схопившись, побіг за мною.

Не бачила я цього й тим більш не чула (Елвіса можна було почути тільки, коли він хропе уві сні), але відчувала — він біжить слідком.

У Лісі я зняла рушницю й пішла, тримаючи її, немов звичайний ціпок.

— А якщо вона зробить те, що завжди? — тихо спитав Елвіс.

— Що?

— Сама почне стріляти у непотрібний момент.

— Тоді будемо тікати.

Ліс примушував розмовляти пошепки. Ми ще не зайшли далеко — у цих місцях я в дитинстві збирала трави разом із бабцею — але вже зараз він чітко давав зрозуміти, хто тут хазяїн. Він був великий і величний. Грубі старезні дерева мовчки схилялися над нами, наче роздивлялися. Панувала незвична тиша — майже не було вітру, майже не ворушилося листя, май же не тріщало галуззя під ногами, майже не чутно було дзюрчання річки, що текла неподалік. Майже. Ліс немовби шепотів, але надто вже тихо, й того шепотіння ніхто не міг збагнути, крім самих дерев і ще, мабуть, лісових духів.

Ми вийшли до болота.

— Зупиняємося? — спитала я.

— Може, до річки дійдемо? — поспитав Елвіс.

— Тут ближче до дороги, — відказала я, — треба дочекатися ночі, а потім вирішити — тікати нам чи ні.

— Варіант, — погодився Елвіс, сів на землю й одразу ж спитав: — А ти попоїсти нічого не взяла?

— Не взяла.

— А, згадав, я ж снідав тиждень тому, — ображено сказав Елвіс і пройшов галявиною.

Я сіла під великим деревом і приготувалася чекати. Чекати доведеться довго, але я сподівалася на те, що зусилля варті будуть результату.

Елвіс походив із півгодинки та сів поруч.

Ми сиділи й мовчали. Інколи мені здавалося, ніби я заснула. Або ніби відключився Елвіс. Тоді я давала йому легенького стусана, він обертався й здивовано дивився на мене.

— Не спиш? — пошепки питала я.

Він хитав головою.

— А я?

Він знову крутив головою й легенько кусав мене за руку, аби я впевнилася у тому, що теж не сплю.

Коли сонце почало сідати за обрій, туман чомусь посвітлів і в ньому з’явилися химерні картинки, а Елвісові очі заблищали зеленими вогниками. Якби я його не знала раніше, а побачила тут і зараз, то, мабуть, і злякалася б. Видовище не для людей зі слабкими нервами. Тим паче якщо воно підозріло тхне жіночими парфумами.

Картинки в тумані мінялися одна за одною. Спершу я побачила корабель на озері. Точніше, модель. Великий корабель якщо й запхати в наше озеро, то плавати він там не зможе — розміри не ті. А цей — плив. Попервах в один бік, потім в інший. Я напружила зір — хотілося його роздивитися, і він тут же розтанув. Замість нього я побачила хатинку. Напівпрозору хатинку просто на воді. Одну, за нею — ще одну, а за тою — ще декілька. Вони немовби стояли на невеличких стовпчиках, що стирчали з води. «Може, там живуть жаби?» — подумала я.

— Бачиш? — пошепки спитала я кота.

— Верблюдів? — спитав він. — То марево.

— Верблюдів? — здивувалася я.

І побачила верблюдів. Вони повільно пливли над водою, ледве торкаючись її своїми крилами… Крилами? Дивно, про пегасів чула, а от про верблюдів із крилами — ніколи.

Я задивилися на верблюдів, тому не помітила, як воно вилізло з води. Воно — інакше це назвати важко. Велика слизька кучугура з очима, вусами й мацаками. Консистенцією схожа на медузу, але наповнена не водою, а наче піском.

Я пхнула Елвіса.

— Ой, — пошепки сказав він мені.

Не скажу, що була з ним незгодна.

Воно підповзло, сіло навпроти й витріщилося на мене.

Зблизька воно чомусь видалося не таке й страшне. Навіть трохи симпатичне.

— Ти водяник? — пошепки спитала я.

— Тьху, — тихо булькнуло воно, — сама ти водяник.

— Ти ба, розмовляє, — з повагою прошепотів Елвіс.

Воно подивилося на нього і з тонкою іронією в голосі відповіло:

— Ти ба, розмовляє.

Я всміхнулася. Ліс виявився зовсім не такий страшний, як мені здалося попервах. Принаймні, перший, хто нам тут зустрівся, був навіть дотепником. Головне, аби він розумів, що ми — не вечеря, над якою він просто вирішив пожартувати, аби було цікавіше їсти.

— А ви хто такі?

Воно насторожилося. Погано.

— Ми до водяника, — сказала я, — думали, він тут живе…

Воно скрутило дулю й тицьнуло нам.

— Оце йому! Оце так він тут живе!

1 ... 23 24 25 ... 32
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жарт другий. Квіт папороті., Тетяна Винокурова-Садіченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Жарт другий. Квіт папороті., Тетяна Винокурова-Садіченко"