Олександр Ашотович Насібов - Безумці, Олександр Ашотович Насібов

бухти — на бочках. Прожектори нишпорять по воді. Кулемети, котрі тепер строчать і з берега, і з кораблів, також ціляться вниз — освітлена вода іноді скипає від куль.

Пливти далі не можна, лишатися на місці теж: одна з кулеметних черг влучила в бетон над головою Карцова, друга спінила воду зовсім поряд.

Тим часом переполох у бухті зростає.

Недалеко мчить катер. Карцов кричить, та голос його губиться в гудінні мотора.

А кулемети шаленіють. Звідусіль злітають освітлювальні ракети. Десь палить гармата.

Треба мерщій вибиратися з води. Карцов просувається вздовж молу, вдивляючись у стіну. Попереду якась тінь. Може, трап?

Карцов підпливає туди і раптом опиняється в смузі світла. Голос згори наказує йому не ворушитися. Засліплений, він безладно борсається у воді. Рокочучи, підпливає катер, різко гальмує. Карцова втягають на борт.

— Гей, дивіться сюди! — по-англійськи лине з молу. — Ось він, другий. Хапай його, хлопці!

В катер кидають чоловіка в чорному гумовому костюмі і перетинчастих ластах на ногах.

Катер готовий відчалити, але в останню мить Матрос, що стоїть на баці з відпорним гаком у руках, опускає гак у воду і витягає якийсь предмет. Карцов бачить кисневий дихальний прилад. Йому зрозуміло: людина в гумовому костюмі — підводний розвідник або диверсант.

Катер мчить до лінкора, що невиразно бовваніє серед бухти, швартується біля його трапа. Власник кисневого респіратора підводиться і в супроводі автоматників піднімається на борт лінкора.

Черга за Карцовим.

До нього по-англійськи звертається інший озброєний матрос. Карцов розуміє зміст наказу, але вій погано знає мову і по-російськи пояснює, що підвестися і йти не може — дуже знесилений.

Тоді матрос переходить на німецьку.

— Мерщій, — командує він, підштовхуючи Карцова прикладом автомата, — мерщій лізь нагору!

— Не можу, — по-німецьки відповідає Карцов, — я довго плив і зовсім охляв.

— Лізь, кажуть тобі, — кричить матрос, — Ось я зараз почастую тебе!

І він ногою штовхає Карцова.

— Не смій! — Карцов силкується підвестися. — Я радянський моряк, офіцер російського флоту. Нас потопив німецький підводний човен. Він підібрав мене. Потім літак закидав човен бомбами. Я виплив і дістався сюди. Допоможи мені піднятися на палубу!

Все це Карцов випалив одним духом. Він поспішає, нервує, охоплений несвідомим страхом. Він прислухається до власної мови і не може позбутися відчуття, що кожне його слово — вигадка, брехня!..

Матрос розкриває рота, щоб відповісти, та в глибині бухти шугає вгору полум'я, і все навколо здригається від оглушливого вибуху.

— Док! — тужно кричить матрос. — Вони висадили в повітря великий док!

Він пильно дивиться на Карцова. В його очах лють, ненависть. Ствол автомата повертається. От-от пролунає черга. І Карцову здається: він має рацію, цей здоровенний моряк, який ніби от-от заплаче.

— Облиш, Джабб! — чути з борта лінкора.

Матрос наче прокинувся. Широкою п'ятірнею він тре чоло, важко переводить дихання.

— Ведіть його сюди! — наказує той самий голос.

— Єсть, сер, — матрос закидає голову. — Накажіть спустити фалінь, сер. Полонений не може рухатися.

«Полонений»! У цьому конвоїр не мав сумніву. Про те, що Карцов назвав себе радянським офіцером, він і не згадав.

Як же поставляться до нього на кораблі? Що коли й начальники цього матроса… Дурниця! Трихвилинна розмова по радіо із своїм командуванням на материку, запит звідти в Москву, і все буде гаразд.

Згори, подали трос. Матрос Джабб обв'язує ним Карцова, береться за трос сам, і ось вони вже повисли в повітрі.

Над палубою їх розвертають і опускають. Торкнувшись опори, ноги Карцова підломлюються. Він упав би, кота б його не підтримав конвоїр.

Карцова тягнуть палубою, вштовхують у двері. Він мружиться від яскравого світла.

— Розплющ очі, — вимагає матрос, — розплющ очі й відповідай!

Карцов змерз. Його проймає холод. На лобі й на щоках — кров: він поранив лице, коли його вихопили з води і з усієї сили кинули на палубу катера.

— Холодно? — кричить Джабб. — Зажди, скоро стане жарко! Якби моя воля, підсмажив би тебе на вогнику!

Карцов тремтить дедалі дужче. Кров із великого садна на лобі заливає очі, заважає дивитися.

Хтось накидає йому на плечі ковдру, подає скляночку. Цокочучи зубами, ковтає раз, потім удруге і відчуває, як по шлунку розпливається тепло. Закоцюблі м'язи розслабилися. Дихати легше.

— Хто ви такий? — запитує чоловік біля столу.

Це лейтенант — показний, ставний, з темними уважними очима. От він узяв сигарету, лизнув її язиком, ніби заклеїв скручену цигарку, сунув у рот.

— Хто ви такий? — повторює своє запитання лейтенант, підносячи до сигарети сірник.

Карцов пояснює.

— Ну-ну. — Лейтенант морщиться. — Побережіть свої байки для інших.

— Я кажу правду.

— Ви мінували корабель? Який саме? Де міститься заряд? Раджу не баритися: водолази повинні встигнути вийняти вибухівку, тільки в цьому разі ви можете розраховувати на помилування.

Карцов повторює пояснення. Він дивиться в холодні насмішкуваті лейтенантові очі, і в грудях піднімається хвиля роздратування, злості.

Це триває кілька хвилин.

Нарешті лейтенант набирає номер телефону.

— Полонений мовчить, — каже він у трубку і знову облизує сигарету. — Точніше, теревені править… Гаразд, сер, зараз доставлю… Підготуйте цього чоловіка! — звертається він до Джабба.

Карцову спиртом промивають садна. Потім матрос невміло обмотує бинтами його голову і лице, лишаючи щілини для очей і рота.

— Встати! — командує Джабб.

Карцова приводять у салон, де інший офіцер