Фрідріх Дюрренматт - Суддя та його кат, Фрідріх Дюрренматт

class="book">— Людей нашого кола безсоромно використовують усі, хто тільки може, — нарешті сказав він. — Це просто ганьба.

— Ніхто ж не чекав такого, — заспокоїв його Лютц.

— А Шмід? — спитав національний радник, втішений, що зміг знайти хоч якусь зачіпку.

— Ми знайшли у Ґастманна теку, яка належала Шмідові. У ній містяться дані про життя Ґастманна і припущення про скоєні ним злочини. Шмід намагався викрити Ґастманна і робив це як приватна особа. Це була помилка, яка йому дорого коштувала, бо доведено, що саме Ґастманн замовив убивство Шміда: Шміда було вбито з револьвера, який тримав у руці один із слуг у ту мить, коли його застрелив Чанц. Експертиза відразу ж це підтвердила. Причина вбивства теж очевидна: Ґастманн боявся, що Шмід його викриє. Шмід мав би розповісти нам про своє розслідування. Але він був юний і амбітний.

До моргу зайшов Берлах. Побачивши комісара, Лютц відразу ж став меланхолійним і заховав руки до кишень.

— Ну що, комісаре, — сказав він і переступив із ноги на ногу. — Добре, що ми зустрілися. Ви дуже вчасно повернулися зі своєї відпустки, та й ми з національним радником приїхали без запізнень. Мерців подано. Ми часто сперечалися, Берлах, я виступав за поліцію, озброєну до зубів усіма новинками техніки, навіть залюбки довірив би їй атомну бомбу, а ви, комісаре, — прихильник значно більш людяного варіанта, ви б сформували щось на кшталт групи мисливців із добросердих міцних дідків. Забудьмо цю суперечку. Ми обоє помилялися, і Чанц довів нам це без жодної науки, одним-єдиним револьвером. Я не хочу знати, як. Але добре. Це був самозахист, і ми змушені повірити йому на слово. Здобич виправдовує ризик. Убиті, як то кажуть, тисячу разів заслужили смерть, а якби все пішло по-науковому, ми і досі винюхували б убивцю серед іноземних дипломатів. Я змушений буду підвищити Чанца. Але ми обидва почуваємося при цьому як дурні. Справу Шміда завершено.

Лютц схилив голову, він розгубився через таємниче мовчання старого. А потім зосередився і раптом знову перетворився на ввічливого, старанного чиновника. Прокашлявся і почервонів, подивившись на все ще збентеженого фон Швенді. А потім вони разом із полковником пройшли у темряву одного з коридорів і залишили Берлаха самого. Трупи лежали на марах, накриті чорними простирадлами. Із голих сірих стін облущувався тиньк. Берлах підійшов до середніх мар і відкинув простирадло. Це був Ґастманн. Берлах нахилився над ним, тримаючи простирадло лівою рукою. Мовчки роздивлявся воскове обличчя мерця, губи ще продовжували посміхатися, але очні яблука вже провалилися глибше, і з них більше не струменіло нічого жахливого. Так вони і зустрілися востаннє, мисливець та його жертва, яка мертвою лежала біля його ніг. Берлах розумів, що завершилося життя їх обох, і знову подумки озирнувся на всі минулі роки, ще раз пройшов таємничими лабіринтами, на які було схоже життя кожного із них. І ось між ними не залишилося нічого, окрім безмежності смерті, цього судді, чиїм вироком є мовчання. Берлах продовжував стояти, нахилившись, і тьмяне світло кімнати падало на його обличчя, на руки, на труп, це світло стосувалося їх обох, було створене спеціально для них, прикрашало кожного з них. Мовчання смерті опустилося на нього, проникло в нього, але не дало йому такого спокою, як тому, хто лежав перед ним. Мертві завжди мають рацію. Берлах повільно накрив обличчя Ґастманна. Він бачив його востаннє. Тепер його ворог спочине в труні. Багато років його переслідувала одна-єдина думка, бажання знищити його, знищити того, хто тепер лежав біля його ніг у порожній сірій кімнаті, на нього сипався тиньк, ніби легенький, ледь помітний сніг. І ось комісарові не залишилося нічого більше, як тільки втомлено накрити його обличчя і сумовито сподіватися на забуття, цю єдину втіху, яка може пом'якшити його серце, що палає в лютому вогні.

Того самого вечора, рівно о восьмій, до будинку комісара в Альтенберзі увійшов Чанц. Старий прохав прийти саме о цій порі. На його подив, двері відчинила юна служниця в білому фартушку, а увійшовши до коридора, він почув із кухні запахи страв та дзеленчання посуду. Служниця взяла в нього плащ. Його ліва рука була перебинтована, але попри це він приїхав на автомобілі. Служниця відчинила йому двері вітальні, і Чанц вражено зупинився: стіл був святково накритий для двох осіб. У підсвічнику горіли свічки. В одному кінці столу, на тлі червонуватого полум'я свічок, сидів у кріслі Берлах і був схожий на втілення спокою.

— Сідай, Чанце, — запропонував комісар своєму гостеві і показав на друге крісло біля столу.

Чанц, не мовивши ані слова, послухався.

— Я не знав, що запрошений на вечерю, — сказав він.

— Треба відсвяткувати твою перемогу, — спокійно відповів старий і відсунув підсвічник трохи вбік, щоб вони могли бачити обличчя одне одного. Потім сплеснув у долоні. Двері відчинилися, і ставна повновида жіночка принесла тацю, заставлену сардинами, крабами, салатами, огірками, помідорами, горошком, присмаченими майонезом та яйцями, а поміж ними — шматочками шинки, курячого м'яса і лосося. Комісар поклав собі всього потроху. Чанц, побачивши, яку велетенську порцію збирається з'їсти хворий на шлунок, здивовано поклав собі тільки трохи картопляного салату.

— Що будемо пити? — спитав Берлах. — Лігерцьке вино?

— Гаразд, хай буде лігерцьке, — відповів Чанц, почуваючи себе немов уві сні.

Підійшла служниця і налила йому в келих вина. Берлах почав їсти, взяв собі хліба, проковтнув лосося, сардини, м'ясо червоних крабів, шинку, салат, майонез і холодну м'ясну печеню, сплеснув у долоні і велів повторити. Чанц, який заціпеніло спостерігав за цим, не з'їв ще навіть свого картопляного салату. Берлах наказав наповнити собі келих утретє.

— А тепер паштети і червоне ноєнбурзьке, — вигукнув він.

Тарілки поміняли, Берлах поклав собі на тарілку три порції паштету, начиненого гусячою печінкою, свининою і трюфелями.

— Але ж ви хворі, комісаре, — врешті несміливо мовив Чанц.

— Не сьогодні, Чанц, не сьогодні. Я святкую те, що нарешті викрив убивцю Шміда!

Він випив другий келих червоного вина і почав їсти третю порцію паштету, їв не зупиняючись, жадібно поглинав смачні страви, старанно перетираючи щелепами, як демон, який