Фрідріх Дюрренматт - Суддя та його кат, Фрідріх Дюрренматт

намагається втамувати свій ненаситний голод. Тінь, що її відкидала його постать, показувала на стіні збільшені вдвічі контури його фігури, різкі рухи ліктів, схилену голову — здавалося, той, що на стіні, виконує танець негритянського вождя. Чанц із жахом спостерігав за цим театром смертельно хворої людини. Він нерухомо сидів на місці, нічого не їв, не міг проковтнути найменшого шматочка, навіть не надпив зі свого келиха. Берлах замовив собі телячі відбивні, рис, смажену картоплю і зелений салат, а ще — шампанське. Чанц тремтів.

— Ви не хворі, — прохрипів він. — Ви тільки придурювалися!

Відповідь прозвучала не відразу. Спершу комісар просто посміхнувся і продовжував зосереджено поглинати салат, насолоджуючись кожним листком. Чанц не наважувався спитати вдруге, старий лякав його.

— Так, Чанце, — нарешті сказав Берлах, і його очі спалахнули. — Я все це вигадав. Я ніколи не був хворим.

Він поклав до рота ще один шматок телятини і продовжував невпинно їсти, тамуючи ненаситний голод.

І тут Чанц збагнув, що потрапив у хитро розставлену пастку, двері якої вже зачинилися за ним. У нього на спині виступив холодний піт. Страх охопив його своїми сильними руками. Він надто пізно все збагнув, шансу на порятунок більше не було.

— Ви все знаєте, — тихо сказав він.

— Так, Чанце, я все знаю, — відповів Берлах твердо і спокійно, але не підвищуючи голосу, ніби говорив про щось другорядне. — Шміда вбив ти.

Потім він схопив келих із шампанським і спорожнив його одним духом.

— Я завжди здогадувався, що ви все знаєте, — майже нечутно прошепотів Чанц.

Комісар продовжував сидіти із незворушним виразом обличчя. Здавалося, його не цікавить ніщо у світі поза цією їжею. Він безжально наповнив собі тарілку ще раз рисом, полив усе соусом, а зверху поклав шматок телятини. Чанц зробив ще одну спробу врятуватися від цього страхітливого ненажери.

— Куля походить із револьвера, знайденого в руці слуги Гас-тманна, — вперто сказав він. Але голос його тремтів.

У примружених очах Берлаха промайнула зневага.

— Дурниці, Чанце. Ти чудово знаєш, що револьвер, який тримав у руці слуга, був твоїм. Ти сам вклав його в руку мертвого. Викрити це завадило тільки те, що Ґастманн виявився злочинцем.

— Ви ніколи цього не доведете, — без надії в голосі сказав Чанц.

Комісар випростався у своєму кріслі, він уже не виглядав хворим і розбитим, а навпаки, владним і розслабленим, втілював надлюдську вищість і перевагу над усіма, був схожий на тигра, який бавиться зі своєю жертвою. Випив рештки шампанського. Потім служниця, яка постійно снувала сюди-туди, принесла сир. До сиру подали редиску, квашені огірки і мариновану цибулю. Старий поглинав усе нові й нові страви, так, ніби куштував усі ці земні дари востаннє.

— Ти все ще не збагнув, Чанце, — врешті сказав він, — що ти сам давно довів мені свій злочин? Револьвер — твій; куля, яка влучила у пса Ґастманна, коли ти рятував мені життя, довела це, бо її було випущено з тієї самої зброї, з якої вбили Ґастманна, з твоєї зброї. Ти сам додав доказів, яких мені бракувало. Ти зрадив себе, коли врятував мені життя.

— Коли врятував вам життя! Тому я потім не знайшов пса на місці, — механічно завважив Чанц. — Ви знали, що у Ґастманна такий лютий пес?

— Так, я обгорнув свою ліву руку ковдрою.

— Тобто це також була пастка для мене, — майже безбарвним голосом сказав убивця.

— Також. Але перший доказ ти дав мені тоді, коли в п'ятницю повіз мене до Лігерца через Інс, щоб розіграти переді мною комедію із синім Хароном. У середу Шмід їхав через Цоллікофен, я знав це, бо він тієї ночі зупинявся там в гаражі.

— Звідки ви про це дізналися? — спитав Чанц.

— Просто зателефонував. Той, хто тієї ночі їхав через Інс та Ерлах, і був убивцею: ти, Чанц. Ти приїхав із Гріндельвальда. У пансіоні «Айгер» також є синій «мерседес». Ти вистежував Шміда кілька тижнів, знав кожен його крок, ти заздрив йому, бо він був здібний, заздрив його успіхам, його освіченості, заздрив, що в нього є така гарна дівчина. Ти знав, що він вистежує Ґастманна, ти навіть знав, коли він туди їздить, але ти не знав, навіщо. І тоді тобі до рук випадково потрапила його тека з документами, що лежала на письмовому столі. Ти вирішив взяти цю справу собі і вбити Шміда, щоб самому стати успішним. Ти правильно вирішив, що буде нескладно звинуватити в цьому вбивстві Ґастманна. Коли я побачив у Гріндельвальді синій «мерседес», я відразу збагнув, як ти діяв: просто винайняв машину в середу ввечері. Потім я перевірив це. Все інше дуже просто: ти поїхав до Лігерца через Шернельц і залишив машину у Тваннбахському лісі, перетнув ліс короткою дорогою через ущелину і таким чином потрапив на дорогу із Тванна до Ламбуена. Там біля скель ти дочекався Шміда, він упізнав тебе і здивовано зупинився. Відчинив двері, і тоді ти вбив його. Ти сам це мені розповів. І ось у тебе є все, до чого ти прагнув: його успіх, його посада, його машина і його дівчина.

Чанц слухав невблаганного шахіста, який поставив йому мат і завершив свою страхітливу трапезу. Свічки догорали тривожним полум'ям, світло грало на обличчях обидвох чоловіків, тіні згущувалися. У цій темній норі залягла мертва тиша, служниці більше не заходили до кімнати. Комісар сидів непорушно, здавалося, він навіть не дихає більше, мерехтливе світло осявало його все новими й новими хвилями — червоне полум'я, яке розбивалося об лід його чола і його душі.

— Ви бавилися мною, — поволі сказав Чанц.

— Я бавився тобою, — зі страхітливою серйозністю відповів Берлах. — Я не міг по-іншому. Ти убив Шміда, тож я мусив поставити тебе на його місце.

— Щоб убити Ґастманна, — додав Чанц, який раптом усе збагнув.

— Правильно. Я віддав півжиття, щоб викрити Ґастманна, і Шмід був моєю останньою надією досягнути цього. Я нацькував його на