Йосип Сліпий - Спомини

і в пізніші часи. У кінці XVI — початку XVII століття Станіслав Лянцкоронський (1585–1617) обіймав посаду подільського воєводи, а його внук Станіслав (†1650) очолив Брацлавське воєводство. Ланцкоронські залишалися одним із найвпливовіших родів Поділля та Брацлавщини аж до остаточного розподілу Речі Посполитої в кінці XVIII століття. До кінця невідомо, котрого з Лянцкоронських мав на увазі Йосиф Сліпий як можливого засновника Заздрости, але його замітка про давність назви Бульваград дозволяє припускати, що він відносить початки свого рідного села до часів козацтва. ">[42] хоч назва Бульваград вказує на давніші часи. Ще й по нинішні дні люди називають Бульва (Бульба), за обійстями Старої Заздрости, на якій викопували, як пригадую собі, старовинні глечики[43].

У Заздрості на схід, північ і полуднє тягнеться степ аж до Стрипи, колись залятий озерами, які з часом сплили двома ріками. <Одна зветься Тюха, що пливе з-під Беневівської долини і перетинає Стару і Нову Заздрість та впадає до Серету. Друга, якої назви не тямлю, випливає з Пантелиських озер за Заздрістю з боку Дарахова, і також впадає до Серету>[44]. Між ними крилося дооколичне населення в часі татарських нападів.

Осінню і весною шлях зі Заздрости до Пантелихи був дуже болотнистий і звано його пантелиськими болотами, які ввійшли навіть у проклони. Кажуть, що Пантелихою називалося і сільце, назване від жени якогось Пантелеймона, яку кликали Пантелиха. На розлогих озерах, зарослих ситником, осокою, трощею і палошником, виводилось весною багато птиць, диких качок, гусей, чайок, яструбів, куликів, жайворонків і вудвудів[45], деркачів, перепелиць, куропатв. З лісів налітало гайвороння. При берегах бродили бузьки з недалеких сіл і виловлювали жаби, які навесну влаштовували справдішні, голосні <на всю околицю>[46], концерти. На узгір’ях між озерами селяни косили сіна, а з часом орали і сіяли збіжжя, будували там окопи на пасіки і держали там дуже багато пчільних уліїв. На тих полях виводилися заяці, лиси, куниці, а в землі крилися хом’яки, їжаки і чорні крети. Часом забігали там вовки з теребовельських лісів. Навесну справді кипіло там життя. Налітало багато птиць, зеленілись трава і шуварі, пастухи наганяли худобу на пасовиська. Спів пастухів, ґеґання гусок, підпілікання перепелиць, мелодійні трелі жайворонків і тужливе скигління чайок зливалися в якусь чудову таємничу гармонійну своєрідну симфонію, якою захоплювались навіть необразовані сільські пастухи.

Замітне і те, що увесь степ, а передусім доли над озерами, красувались щомісяця щораз то іншими цвітами, найперше білими, опісля синіми (синюхи), жовтими (лоташ) і червоними (вогники, червоний мачок і кукіль). Так що справді левада вбиралася в щораз то нові шати і представляла для ока щораз то новий величавий вид килимів. Цей чарівний образ змінявся вже на жнива, а в осені прибирав <сумовитий меланхолійний тон>[47]. Зимою степ ввесь замерзав, вкривався снігом, а серед трощі і ситнику висвистували сильні вітри свої грізні, а то й тужливі мелодії.

Самі селяни, переважно заможні, хоч були і бідні зарібники, провадили спокійне життя, далеке від світового гамору, хіба вряди-годи приносили якісь відомости <подорожні мандрівні жебраки>[48], або і самі селяни привозили з ярмарків в Микулинцях, Струсові і Теребовлі, а рідко вже з Підгаєць. Займалися вони хліборобством, сіяли багато пшениці, жита, ячменю, вівса, <а на степах передусім гречку для пчіл>[49], коноплі, лен, кукурудзу, просо, садили буряки, капусту, гарбузи, дині та огірки. На межах росли високий полин і чорнобіль. Садів було дуже мало, а багато верб, тополь і папіль. Вони надавали оселям затишного, вдумчивого, сумовитого виду.

Весною і літом йшла праця на полях серед гомінких співів і вигуків на воли і коні. Прегарні були літні вечори, коли пастухи <серед мелодійних співів>[50] приганяли худобу до села, а опісля пізно хлопці виводили коні на пасовиська на ніч, співаючи також прегарні пісні, ними самими уложені. Цікаво, що на багнах показувалися блудні огники і на тому тлі поставало багато різних оповідань. Пригадую собі одне, а саме, що такий огник запровадив одну жінку в таємничу криївку, в якій злі духи накидали їй в подолок горіючого вугілля, яке показалось, що це були гроші.

Пізною осінню і зимою роздавалися монотонні, ритмічні удари терлиць і ціпів по стодолах. Привозили дерево з сусідних лісів на будову хат, стоділ і хлівів, менше на опал, бо палили соломою. Довгими вечорами розказували собі при кужелі казки, оповідання і різні історії. Книжок було мало, але й тоді деякі грамотніші читали собі книжки в неділі і свята та вечорами в будні. В дуже багатьох хатах мали молитовники і відчитували акафісти.

[…][51] Мій батько Іван[52] походив із заможної родини. Назвисько[53] його властиво було Коберницький і так загально звали його в парохії, а Сліпим мали прозвати котрогось прадіда задля його високого росту і великих, навислих над очима, брів, хоч інші виводять рід від осліпленого поляками в Теребовлі мазепинця, що оселився зі синами