Оксана Дмитрівна Іваненко - Марiя

немов вилились, немов віддих легкий вилетіли, а тепер хочеться і ширше, і глибше схопити життя, людську душу. Треба знайти їй нові слова, тон, щоб виявити складні людські почуття, не тільки користатися готовими, хай найчудовішими образами з пісень. І їй хочеться поширити коло своїх героїв. І знайти їхню мову. їхні слова, їй не вистачає чогось, щоб бути задоволеною. Іван Сергійович зрозумів, що саме ці два рядки про власне незадоволення — головні в листі серед різних інформаційних новин.

«Ви пишете, що у вас поки що справа не клеїться. Це трапляється з двох причин. Від утоми й неохоти або від того, що людина вступає інколи непомітно для себе в нову добу розвитку і ще не знаходить нових слів, а старі не годяться. Дай вам, боже, йти вперед спокійно й вірно».

Він точно зрозумів — їй треба було нових слів, так само, як і нового життя.

Звичайно, тут було «тихо і добре», і як добре відпочив би від усього, що пережив, рідний Тарас Григорович, подивився б на світ. побачив би рафаелівську Мадонну, свою улюблену Марію, образ якої плекає усе своє творче життя і замислив написати велику поему.

Але ж їй, живій Марії, земній жінці, ще нема чого відпочивати. Хіба справді вона приїхала за кордон тільки для того, щоб лікуватися за методою лікаря Шипулинського? Вислухувати поради за table d'hоt'ом, на які води їхати, які ванни приймати, та разом з іншими приїжджими обов'язково оглядати всі примітні пам'ятки, музеї, старовинні церкви, галереї, будинки славетних людей і середньовічні замки!?

Добре, коли збирається невеличке товариство, в якому зовсім не потрібно трафаретне виявляти захоплення, але інколи вплутається якась настирлива дамочка, яка вважає ознакою вищої культури закочувати очі, голосно зітхати і при цьому сіпати всіх сусідів за рукава, бо без неї, певне, ніхто б не звернув уваги на «цей шедевр», «цю божественну красу», «ці неповторні лінії» — ніби вона одна зряча, а решті засліпило.

Маруся знає: до Дрезденської галереї треба ходити самій ще і ще раз і там стояти мовчки перед Мадонною, їй спадають на думку рядки з «Неофітів», що переписав їй Тарас Григорович на дорогу.

Маруся дивиться, не зводячи очей, і думає: вона, та свят Марія, сповнена найсвятіших материнських почуттів, відчуває, що щось незвичайне буде з її дитиною, в її очах і сум, і любов, і відданість. Але ж хіба вона знає про Голгофу?

Ні з ким не хочеться говорити про Мадонну, отак стояти, і дивитись самій, і ставати причетною до іншого, вищого життя.

Тут, у Дрезденьскій галереї, вона любить постояти .ще в одній залі, коло картини, біля якої гіди й туристи мало.зупиняються, — картини, що зображує євангеліста Іоанна. Вона звикла, що на іконах, в підручниках «Закону божого», на молитовниках євангелісти старі, а художник Гваріччіні написав Іоанна молодим, сповненим сили творчости й натхнення. Хочеться думати, Що він був таким насправді — письменником з палкою вірою і любов'ю до слова, бо це ж саме він наливав, що «вначале бє слово» і «слово бє бог».

«Боже ж мій, господи, хай хвалять, але сама знаю, не те в мене, як я хочу».

Він правий, Іван Сергійович, що немає нових сліп, а старі не годяться.

І, як завжди, пишеш одне оповідання, а вже майорять образи іншого, і гадаєш: от саме те зараз би вийшло як треба, швидше це закінчити, а оте, друге, вже, певне, вийде кращим, воно вже не дає спокійно жити. Та й взагалі про який спокій можна думати, коли пишеш? Чудні люди! Вони інколи дивуються, що сидить Марія і мовчить. Коли б знали, скільки розмов уже вела сьогодні наодинці і від себе, і від них, своїх зараз найближчих — Галі, Грушечки, Павла Чорнокрила...

Вона переглядала прислів'я, добирала якесь слово, єдине їй зараз потрібне, і раптово відчувала, як її охоплює наче інше повітря, наче в інше життя вона переходить, її опановувала радість писання, радість якогось відкриття, нового зародження. Тільки б її ніхто не чіпав, ніхто не гукав, вона вже не чула гомону, голосів, усе, крім цього іншого подиху, ставало байдужим. То були найкращі хвилини, не відомі ні для кого.

Так само не відомий ні для кого у неї був свій лік часу. У художника будь-якого мистецтва — найчастіше по творах. Отак і вона вже давно стала лічити час для себе по творах.

Життя було до «Народних оповідань» і після них. Правда, це було датою і для Опанаса — надто вже виразну віху поставили вони в житті і круто повернули шлях. Потім — початок роботи над «Інституткою». Спочатку вона її назвала «Панночкою». Це було зв'язано з першим побаченням з Шевченком. Вона йому присвятила цей твір і вже довше і вимогливіше працювала. Писала і часто ловила себе на тому, коли перечитувала написане, немов читає його очима. Вона «Інститутку» свою вже зовсім інакше писала, ніж ті, перші. Тоді поспішала, наче хотіла, щоб швидше, швидше всі люди дізналися про них, не про оповідання ці, Марією Марковичкою написані, а про тих людей. Тепер справді, як сказала вона під час подорожі Івану Сергійовичу, та «слава» наклала велику відповідальність.

Вранці Марія встає, коли весь пансіон, у якому мешкають, ще спить. Ще сплять вузькі вулиці з темними будинками, ще не прокинулись ці темно-червоні гостроверхі будинки, від яких віє давнім життям, і тільки з садків долітають ранкові пташині заклопотані розмови, а вже потім лине гомін здалека, з тої сторони, де міститься ринок. «Ідіть просто в юрбу, не бійтесь. «Greibt mir hinein ins folle Menschenleben» (В життя людське чим більше заглядайте (нім.), — казав Тургенев, цитуючи Фауста... Він іще в Петербурзі подарував їй гарне невеличке німецьке видання. Вона привезла його з собою.

У Дрездені зараз ярмарок, і Марія Каспарівна якось узяла