Оксана Дмитрівна Іваненко - Марiя

— З мовою, на жаль, я знайомий мало. Але ж ми знаємо, як українці люблять перекази, пісні про своє незалежне волелюбне козацтво. Свою незалежність, хай дику, але республіканську, демократичну, Україна відстоювала віки і не складала зброї, коли шматували її польська шляхта, турки, татари. Особливо складні взаємини були з поляками. Україна цілком добровільно приєдналась до Великоросії, а Катерина, ця баба-бабариця, яка роздавала землі з людьми своїм полюбовникам, закріпачила цей вільний чудесний народ.

— На щастя, сторіччя кріпацтва не знищили дощенту все поетичне й волелюбне, — мовив Огарьов, завжди меланхолійний, тихий, особливо поряд з гарячим, енергійним Герценом.

— Якщо ти, — звернувся Герцен до Тургенева, — ти ж знаєш, яким майстром в літературі я вважаю тебе, зупинився і сам переклав оповідання української письменниці, напевне, вони варті того.

— Ну до чого тут майстер, — замахав руками Іван Сергійович. — Ти прочитаєш і сам побачиш.

Як добре, що сьогодні за столом не було ніяких суперечок, що так часто виникали при зустрічах з друзями, і друзі раптом ставали «колишніми»... Зараз усі, навіть діти, дівчатка Тата і менша Ольга, не хотіли йти спати, поки був Іван Сергійович. Крім того, Герцен не так давно дізнався про лист Тургенева цареві з приводу арешту редактора польського журналу Огризка. Огризка випустили. Певне-таки лист мав значення!

Герцен задоволене сказав, розпитуючи про це:

— І я, і ти листуємося з Олександром Миколайовичем. Правда, з нашої дзвіниці я з ним і з його родиною більше запанібрата і одвертіше, без усяких церемоній!

— Інколи ти переборщуєш, — зауважив Тургенев. — Не забувай, зараз від нього багато залежить у справі визволення.

— Ти знаєш, що і я в перші роки його царювання чекав від нього швидких рішучих дій, але боюсь, що ми покладаємо багато марних надій, — похитав головою Герцен, — а за лист про Огризка... я був щасливий, щасливий, що саме ти це зробив.

— Не перебільшуй, будь ласка, моєї ролі і мого значення, — зупинив його Іван Сергійович.

Дивно, з роками, чим більше зростала популярність, слава Тургенева, тим більшою щирою скромністю він сам відзначався у своїй літературній і в громадській діяльності. Це помічали всі його близькі знайомі, усі його друзі. Та всі також знали, як Іван Сергійович непомірно захоплюється «молодими» талантами, допомагає їм і як часто вони зовсім не виправдовують його надій.

Цікаво, цікаво, чи ця тоненька книжечка української письменниці з дивним псевдонімом «Марко Вовчок» не чергове захоплення доброзичливого Тургенева?

— Почитай, почитай, — вгадавши думки Олександра Івановича, мовив Тургенев, — а тоді вже скажеш, чим повіє тобі в твоїх лондонських туманах.

* * *

Хіба могли б у туманах Лондона або на петербурзьких болотах вирости такі свіжі лісові квіти?

Оце було перше відчуття — відчуття свіжих пахощів, променистої ранкової роси.

Вже давно всі спали в домі, а він, наче захлинаючись, наче ковтаючи свіже степове повітря далекої рідної батьківщини, перегортав сторінки маленької книжечки. Одразу виникло бажання — швидше прочитати вголос. Кому? Перш за все своїм дочкам, своїм дітям, дітям вигнанця з рідної землі, щоб вони її відчули, щоб ще краще зрозуміли, чому все життя своє він, їхній батько, присвятив боротьбі за долю цих битих, січених, зґвалтованих дівчисьок, цих терплячих страдниць матерів, цих вірних одчайдушних жінок, про яких з такою чулістю, наче сестра, кревна сестра, пише Марко Вовчок. Який обвинувальний акт! О.т у цьому, в такій літературі, в таких письменниках, запорука порятунку батьківщини!

Швидше, швидше побачити її! Яке недоречне питання невитриманої Наталі — чи красива ця жінка? Яке це має значення? Вона вже стала йому другом!

До ранкової кави, на яку він просив прийти обов'язково Івана Сергійовича, він вбіг збуджений, бадьорий, енергійний.

— Це незрівнянно! Тата! Я прочитаю тобі сам ці оповідання! Огарьов! Марко Вовчок посяде славне місце в нашій літературі. Я просто жадаю бачити Марка Вовчка!

6

...Пошли,

Пошли мені святеє слово,

Святої правди голос новий!

Т. Шевченко

Хіба листи були нещирі й неправдиві? Адже краще зовсім не писати, ніж найближчим людям писати неправду або просто «для годиться». Так чому ж зовсім різне, відмінне писалося в її листах?

«Учора одібрала Ваш лист, добрий та щирий мій Тарасе Григоровичу. Тільки шкода, шо Ви мені не сказали, куди се Ви замислились втікати і де будете мені мачухи шукати?»

(Це ж Тарас Григорович написав, що хоче одружитися. Звичайно, мачуха їй буде, а не мати!)

«Жити у Дрездені добре, тихо. Робота йде дуже швидко. Більше тут зробиш у місяць, як де-небудь у два роки».

Що ж, це правда, вона тут багато встигла написати з задуманого ще там, у Немирові та в Петербурзі.

Але ж хіба неправда той сумний рядок у листі Івану Сергійовичу?

«Працювати я почала, та робота нехороша й порожня щось».

Вона працює щодня, навіть більше, ніж дома, але ж вона незадоволена. Ні, незадоволена.

Отак швидко написала кілька нових оповідань, а перечитує і все порівнює: а чи кращі вони за перші, ті, «Народні оповідання», що здобули їй несподівану славу? Ті