Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт

Андрій дивився на німця і не міг зрозуміти, хто перед ним — ворог чи друг. На вигляд штубовому можна було дати років шістдесят. Сиве волосся спадало на крутий лоб. Синюватий шрам перетинав ліву брову, перенісся, розсікаючи кінцем щоку. Від цього обличчя завжди здавалося суворим. Проте зараз воно розгладилось, на ньому блищали привітні, повиті глибоким сумом очі.

— Це тебе в нас уже встигли так розмалювати? — штубовий розглядав синяки на обличчі хлопця.

— Ні. Ще в Граці.

— За які гріхи?

— З ешелону тікав.

— А до нас за що?

— Та за те ж саме.

— Поважаю відвертість, тільки тут з нею треба бути обережним. Скажеш зайве — одразу донесуть у гестапо.

— Нехай доносять. Те, що я сказав, там давно відомо.

Німець усміхнувся.

— А ти, виявляється, кмітливий.

— Який є.

— Ось що. Запам'ятай сам і хлопцям своїм передай — рот на замок. І носа не вішайте. Спочатку всім важко, але людина до всього звикає. Поживете, самі побачите, що треба робити. Я тут десять років і ось живу. А зараз іди.

Штубовий підвівся. Очі сховалися під брови. Обличчя знову стало суворим, грізним.

— Не думаю, щоб ти був негідником. Але про всяк випадок запам'ятай: задушу раніше, ніж дійдеш до дверей гестапо. — В словах штубового звучала не пуста погроза. Та Андрій не злякався тих слів. Спокійно витримав колючий погляд німця і пішов до дверей.

— Зажди.

Хлопець зупинився.

— Ось візьми, передай малому, — штубовий простяг шматочок хліба, мабуть, відрізаний од власної пайки.

Андрій узяв хліб і вийшов за двері. Біля малого гуцула стояв Микола. Побачивши в Андрієвих руках хліб, проковтнув слину.

— Де це ти розжився? — запитав підозріливо.

— Штубовий дав, — відповів хлопець і відчув, як голодний спазм скручує йому живіт. Третю добу вони не мали ріски в роті. Перемагаючи себе, Андрій подав хліб гуцулові.

— Їж…

Гуцул підняв на друзів винуваті карі очі.

— А ви?

— Ми не голодні, їж.

— Давай жуй, — підморгнув Микола.

Хлопчина схопив хліб і жадібно почав їсти, не залишаючи в долонях жодної крихти. Друзі одвернулись. Так було легше.

— Кажеш, хліб дав штубовий? — по паузі запитав Микола.

Андрій кивнув головою.

— Дивись, щоб він не купив тебе за цю пайку.

— Думаю, що ні.

— Гиндик теж думав.

— Іди ти під три чорти з своїми гиндикамн, — роздратовано кинув Андрій і почвалав до барака, йому хотілося побути на самоті. У сердечність німця і вірилось, і по вірилось, особливо після Миколиних слів. «Що, мене, йому від мене треба? Добре було б порадитися з бородатим, та де його знайдеш». А бородатий, виявляється, був недалеко. Він сидів на нарах і слухав невеселу розповідь Федора Крайніченка, того самого високого гефтлінга, якого зустрів у дворі блока.

— Хтось продав нас, Петре, — тихо говорив Федір, — а хто, ніяк довідатись не можемо. В Моосбурзі лютує гестапо. БСВ[3] розгромлено. Щодня звідти прибувають нові люди. Будеш зустрічати, обходь, не признавайся. Та й до мене не підходь на людях. Скрізь нишпорять «рогатики», кожен крок винюхують, рятуються, падлюки. Моє діло — кепське. Але перш ніж мене поставлять до стіни, я одкручу голову тій гадюці, що продала організацію.

— Як?

— Не знаю. Та поки житиму, не подарую.

— Кому? Хіба ти знаєш, хто він?

— У тім-то й справа, що не знаю. Проте дізнатись можна. Ти пам'ятаєш майора Грачова? Він був штубовим нашого барака. Так от, улітку минулого року об'єднана рада БСВ призначила його командиром повстанських загонів Півдня. З ним було троє: Карпенко, Семенов і Караушев. У минулому — всі штабісти. Вони розробили оперативний план підготовки збройного повстання в концтаборах Баварії. Визначили строки виступу. І робота закипіла. Формувались загоїш, добували зброю. Моосбург мав починати першим, якщо виступ був би успішним, іти на Мюнхен. Ми знали, що гарнізон у Мюнхені в три рази менший за моосбургську групу. Враховувалися також іноземні робітники на двох німецьких заводах та антифашистське підпілля. З ними тож було налагоджено зв'язок. І раптом провал. Чому? Як? Першими взяли Грачова і його штабістів. Я саме досиджував місяць у карцері. Три дні лишилося до виходу. Несподівано до мене кинули Караушева. Він і сказав мені, що організацію продав хтось із зв'язкових, а їх усього три — в кожного штабіста свій. Коли Караушева привели на допит, гестапівець поклав перед ним документ, який штаб Грачова розсилав днів за десять до арешту через зв'язкових у низові осередки. Документ був помічений грифом Карпенка. А от хто в нього був зв'язковим, знає лише сам Карпенко. Він зараз тут. Весь штаб Грачова тут, у фернемунгсгале[4]. Проте Карпенко після останнього допиту вже дві доби непритомний.

— А Грачов? Він як?

— Убили Грачова, — сказав Крайніченко. Опустив голову на руки і мовчав важко, тоскно, з якоюсь надсадою в серці. Потім враз стрепенувся. — Не можу, Петре. Такі люди гинуть, а та гнида десь причаїлась і винюхує, кого б іще продати. І це тоді, коли всій фашистській камарильї надходить кінець.

— Поки сонце зійде, роса очі виїсть, — сумно промовив бородатий.

— Ти це облиш. Не кисни, — різко обірвав його Федір.

— Я не кисну, ні. І себе мені не жаль, друже. Дітей жалко. У мене їх