Борис Опанасович Комар - Векша

Печеніги злізли з коней, порозв’язували невільників, розгорнули на землі зшиті докупи й стягнуті по краях мотузами волові шкури. Один з них підійшов до полонеників, нагнувся, вирвав жмут трави, кинув у шкіряне гніздо, даючи цим зрозуміти, щоб вони робили те ж саме.

“Навіщо це?” — дивувався Векша.

І тільки тоді здогадався, як печеніги, завівши у воду коней, прив’язали їм до хвостів натоптані травою шкури й поскладали на них торби з харчами, зброю, одяг.

“Човни із шкур…”

Далі печеніги звеліли полоненим сідати у ті човни, самі вмостилися з ними й рушили на протилежний берег. Коні, видно, звичні до води, пливли прудко, тільки пирхали.

Векша тужно вдивлявся у дніпрову далеч. Може, там з’явиться похід, побачить їх і кинеться визволяти…

Та марні були його сподівання: на ясній гладі до самісінького обрію не видно було жодної рухливої цяточки — сама тільки вода й вода.

Чи то ж догадуються гість і Путята, де він тепер, чи вернуться вони самі додому й чи розкажуть про все отцеві, матері… Яні?

Хоча б вісточку якусь дати, щоб знали, що живий-здоровий. А так можуть і забути.

Ні, мати ніколи не забуде його, ночі не спатиме, виглядаючи.

Отець теж буде журитись і каятись, що послухався намовлянь чужої людини й пустив сина в таку небезпечну путь. А ось Я на, чи довго вона ждатиме?.. Бач, казала, щоб не плив… Чуло її серце…

“Та невже це навік неволя? — зітхнув Векша. — Невже більше ніколи не побачу рідних?.. Дарма, нехай хоч куди закине доля, однаково вирвусь і повернуся на рідну землю. Хіба що загину…”

Діставшись берега, печеніги поховали в лозах шкіряні човни, знову зв’язали полонеників і погнали їх широкою збитою худобою та кіньми дорогою.

За весь день їм стрівся один лише подорожній, і то був печеніг. Він їхав верхи на худій-прехудій конячці, весь у лахмітті, лук поламаний, жилами обвитий, без тула, замість списа — дрючок загострений.

Печеніги навіть не глянули на нього.

— Теж звуться людьми! — озвався стиха Синко, що брів обіч Векші. — Стрінуться, розминуться, словом не перемовляться.

Спати вкладалися обіч гнилого озерця, коли вже на небі густо висипали зорі, а з високих трав викотився червлений виповень-місяць.

Та спочити не довелося: серед ночі печеніги здійняли страшенний гамір, затіяли між собою бійку. А коли вгамувались, стьобнули бранців нагайками й потурили вже не дорогою, а переярками, долинами та балками. І так, нещадно шмагаючи, гнали всю ніч.

Як тільки розвиднілось, невільники одразу помітили: печеніги були вже не ті, й розпоряджався ними вчорашній зустрічний, що їхав на сухоребрій конячці.

“Ти бач, який хитрий та підступний! — дивувався Векша. — Навіть жаль стало його, як стрілися на дорозі. А воно, виходить, навмисне прикинувся він бідаком. Насправді ж вистежував, куди підемо, щоб уночі напасти й відбити бранців собі… Мабуть, він з іншої печенізької зграї і вона не мирить з тією, що засіла біля порогів…”

Відтоді йшли тільки вночі, вдень відпочивали в якомусь глухому байраці чи яру.

Тяжка то була путь. Поле скрізь поросло високою, мов очерет, травою, ноги плутались у ній, одначе охоронці на те не зважали, вони квапились, нагаї безперервно свистіли над головами полонених. До того ж страшенно мучила спрага. їсти давали суху конину, а вода попадалася рідко, та й та застояна, смердюча.

Коли ж одного ранку попереду в далечині сяйнуло голубе плесо, бранці самі, вже без погону, з останніх сил побігли до нього і, немов отара овець, жадібно припали до води.

Проте, ковтнувши раз, удруге, всі одразу почали випльовувати: вода була і гірка, і солона.

— Море… — почув Векша кимось сказане слово.

Так ось воно, те море, що про нього стільки наслухався! Яке ж бо воно й справді неосяжне та гарне, наче небо опустилося на землю! Як лагідно, привітно хлюпочуть-виграють на ньому хвилі! Волі б тільки та човна, без весел — руками б догріб до Києва.

А печеніги реготали, аж за животи бралися, та все показували на море — пийте, мовляв, чого ж ви?

Спитав Синка, чи далеко звідси до того місця, де Дніпро вливається.

— Далеко, — махнув той рукою. — Із цього моря треба ще в Руське випливти, об’їхати Корсунську землю[38], тоді аж до Дніпра втрапиш.

— Хіба це не Руське?..

— Ні. Там вода солоніша, не така на смак. Це Сурозьке море[39]. В нього Дон-ріка тече.

Печеніги, поглузувавши, привели полонених до невеликого озера з доброю водою, дозволили скупатися. Там, біля нього, й розташувалися.

Троє печенігів кудись поскакали на конях і вранці другого дня повернулися з двома десятками вершників у пишному одязі, з мечами.

— Хто це? — пошепки запитав Синка Векша.

— Корсунці. Ромеї, які живуть на Корсунській землі.

Ті довго обдивлялись полонених, наче якийсь товар на торжищі, сперечалися з печенігами, мабуть, за ціну. То відходили сердито, то знову підступали. Врешті, видно, таки домовилися, дали печенігам торбинку з дзвінкими монетами, й ті помчали в поле.

Греки розв’язали бранців, наділи кожному на руки крицеві ланцюгові кайдани й погнали далі понад морським узбережжям.

Город, куди корсунці привели опівдні полонеників, стояв на самому березі Сурозького моря, де вливалася Дон-ріка. Будівлі все кам’яні, лише зрідка попадались глиняні хижі… Біля причалу гойдалося багато великих лодій із спущеними вітрилами.

Корсунці не дали бранцям