Борис Опанасович Комар - Векша

навіть перепочити після важкої поквапливої дороги. Одразу зняли в них з рук важкі ланцюгові кайдани, приставили наглядачів і наказали носити з кліті на здоровенну багатовесельну лодію зерно в мішках. Самі ж пішли до високої кам’яної будівлі, що стояла неподалеку від причалу.

Якось, перебігаючи з мішком від кліті до лодії, Векша почув у натовпі сердите:

— Куди лізеш? — Обернувся, побачив маленького шаркого чоловічка, що докоряв у чомусь довготелесому візникові.

Векша запримітив його і, як випала зручна нагода, підступив, запитав:

— Прости, чоловіче, ти не русич, бува?

— Авжеж русич, — жваво відгукнувся той. — А ти як попав сюди?

— Тут нас багато. Полонили печеніги біля порогів, як до Греччини пливли. Потім інші перехопили в них і продали оцим он, корсунцям, — кивнув у бік наглядачів.

Ті побачили, що бранець розмовляє із чужим, і сердито гримнули на нього, і Векша знову помчав по зерно.

Вдруге пощастило поговорити довше. До причалу саме прийшов якийсь дідок ловити рибу. Власне, він її зовсім не ловив, ловили за нього два довгодзьобих приручених птахи. Полетить птах-рибалка в море, схопить рибину, а проковтнути не може, бо горло перев’язане, от він і несе здобич своєму господареві, а той відбирає її й кидає у дерев’яне відерце.

Наглядачі так задивилися на тих птахів, що й про полонеників забули. А Векша, скориставшись цим, знову підійшов до свого земляка.

Чоловік той був розпорядником у гостей, які подорожували Дон-рікою у Велику Булгарію[40] та в Хозарію[41]. Готував тут їм усякі припаси для мандрів.

— А чи не можна якось утекти звідси? — запитав Векша, з надією дивлячись на розпорядника.

— Марне діло. Понад Дніпром підеш — якщо з голоду не помреш, то печеніги стрінуть, а в Хозарську землю потрапиш — хозари перехоплять…

— Помирати мені, видно, в полоні…— похнюпився Векша. Розпорядникові, мабуть, стало жаль його.

— А ти не сумуй завчасу, — спробував розважити. — Може, твоє щастя — господар добрий попадеться, перекажеш своїм, то й викуплять. Ці ромеї не для себе вас купили, а на перепродаж. Собі не можуть залишати. У Корсунській землі чимало наших живе, та й гості київські часто там бувають. Довідаються, що вони тримають у себе русів-холопів, клопіт великий матимуть.

— Де ж вони продають? Тут-таки?

— Коли й тут, як попадуться добрі покупці, а ні, то переправляють тихцем у Греччину, в Царград.

— Будь ласкавий, чоловіче, як батька рідного прошу тебе! Скажи київським гостям, якщо зустрінеш: бачив Куделиного весляра Векшу, і клявся він, що коли живий лишиться, то з усіх сил намагатиметься повернутися додому… Гостя свого, мовляв, благав, якщо той узнає, кому продали, нехай викупляє, віднаймитує потім йому за все…

— Це обіцяю, передам, навіть у пам’ятку запишу.

Він дістав з-за пазухи шматочок тонкої білої шкіри, умочив гусяче перо в пляшечку, що висіла біля пояса.

— Як, кажеш, звати твого гостя?

— Куделя.

Розпорядник позначив щось чорною водою на тому шкіряному шматочку.

— І ще не забудь сказати: в полоні зі мною Вишатичів Синко та двадцять інших веслярів — Літай, Прийма, Гостен, Нетреба, Не-чай, Смілко, Лютавор…

— Добре, не забуду й про них, — позначивши і їхні імена на шматочку, пообіцяв розпорядник.

Наче камінь зняло з грудей у Векші! Знатиме Куделя, що він живий, то і Яна, а може, і отець та мати довідаються.

Корсунці, видно, поспішали. Як тільки полоненики перенесли все зерно з кліті на лодію, наглядачі покликали тих, що були в кам’яній будівлі. Вони зразу ж появилися на пристані. Звеліли спершу бранцям та наглядачам іти на судно, потім і самі зійшли на нього.

На лодії поміст зверху настелений, у ньому дірку широку прорубано, ляду із защіпкою прилаштовано, щоб замикати отвір. Ось через ту дірку-отвір і повштурхували наглядачі куплених полонеників під поміст.

А там темно-темнісінько. Тільки через щілини в бортах, у які просунуто держаки весел, трохи світла пробивається.

Навідались згодом два наглядачі з світильником. Розсадили бранців по лавах, що впоперек лодії стояли, прикували ланцюгами, поклали перед кожним по коржу, дали збанок води і знову полізли нагору.

Ніхто навіть не доторкнувся до їжі, сидять усі запечалені.

Невдовзі гойднулася лодія, як її від причалу відв’язали, збіг униз наглядач по пояс голий, наказав полоненикам за весла братися.

Векша саме до щілини-віконечка прикипів, хотів краще роздивитися, куди судно пливтиме. То наглядач його з усієї сили бичем по спині шмагонув, аж смуга кривава встала.

Швидко лодія по морю мчить, чути лише, як хвилі об неї б’ються, а наглядач ходить поміж веслярами й бичем підгонить, щоб гребли ще дужче.

Чотири дні пливли без спочиву від рану до смеркання. Спершу — на полудень, потім на захід, тоді завернули на полуніч. Оминали Корсунську землю.

Настане вечір, причалять до берега, не до їжі-води полоненики кидаються, до щілин отих, що з них весла стирчать, припадають, повітря свіже п’ють не нап’ються.

П’ятого дня незадовго до вечора зупинилася лодія біля великого города. Синко пізнав його крізь щілину, був колись у ньому з своїм гостем. Херсонес, головний город корсунців.

На лодії залишилися тільки наглядачі, щоб пильнувати за бранцями, всі інші корсунці-ромеї зійшли на берег.

Город стоїть на горі над самим причалом. Звідти долинав гомін веселий, співи, дудки вигравали, немовби там справляли весілля.

Бранці також затягли пісню, лише сумну, сумну…