Борис Опанасович Комар - Векша

Біля шатер на молодика кинулась із криком розлючена розпатлана жінка, почала його бити, дряпати, шматувати одяг.

Чоловіки-печеніги насилу відігнали її, а Векшу штурхнули в юрбу невільників.

Одвівши полонеників подалі від жінок, наказали сідати.

Векша опустився поруч Синка. Хотів поговорити з ним, але охоронець хльоснув по спині нагайкою.

Коли він одійшов трохи од них, Синко, не рухаючись, блимнув на Векшу.

— Чого це вона така зла на тебе?

— Зарубав одного їхнього. Мужа, мабуть, її… Весляр лише головою похитав.

— Скажи, чоловіче добрий, як це воно так сталося, що вони стільки ось наших побрали? — пошепки запитав Векша.

— Ще б пак не побрати, коли гості більше за товар свій дбають, ніж за людей. Поставали біля човнів і воїв теж там залишили, а нас у ліс послали без сторожі. От ці підкралися ярочком та й похапали. Хіба їх наздоженеш: вони на конях, а наші піші.

Помовчали, доки пройшов мимо охоронець.

— Не осуди, чоловіче, коли я тебе ще запитаю… Втекти звідси ніяк?

— Бачу, ти зовсім ще молодий і небувалий… — прошепотів Синко. — І не мисли! Для печенігів ми найдорожчий товар, як око своє стерегтимуть. Продадуть нас покупцям, а ті далі поженуть чи повезуть, холопами зроблять у своїй землі. Я п’ять років поневірявся у Греччині, поки гість не викупив.

— Видно, правду казав Куделя, що та Греччина за всі казки ліпша, якщо ти знову до неї поплив?

— Хай вона згине! — з серцем мовив Синко. — Викуп усе одробляв, задарма ж не визволяють! Греччина, голубе, самим гостям мила: товар свій продадуть, накупують, чого треба, ще й набуток у шкіряних поясах привезуть додому — от і користь їм. А наш брат, весляр, посмажиться там на сонці біля причалу на харчах нужденних — і знову човен через море жени. З чим поплив, з тим і приплив. Лиш на мозолі та горби багатієш…

— А мій гість так хвалив, як умовляв пливти з ним. Казав: див надивишся, дарунки привезеш…

— О-о, див тепер ти надивишся, якщо тебе завчасу не прикінчать за того зарубаного… Всі вони, гості, гарно колишуть, та тільки сон від їхніх колисанок не бере… — і замовк, схиливши голову.

Розпач охопив Векшу.

“А що, коли печеніги й справді мене, як казав Синко…” Боляче заскімлило серце. Ослабло від страху тіло. Ліг горілиць, заплющив очі.

“Невже кінець?” — аж застогнав Векша, сам не чуючи свого стогону.

Синко підвів голову, глянув на нього, став заспокоювати:

— Та ти не бійся. Якщо вже не посікли, то тепер вони тебе не займуть.

Незабаром бранців повели до брудного багнища, з якого напували худобу, дозволили напитися.

Повернули назад, кинули перекислого сиру і зо два десятки в’ялених окунів.

Векші не йшла до рота їжа, він скоса слідкував за печенізьким станом.

У них саме настав час трапезувати. З усіх шатер вилазили чоловіки (Векша тільки тепер побачив, як їх тут багато), підходили до великих закопчених казанів, вихоплювали звідти гарячі шматки м’яса, сідали на траві і жадібно жували.

Жінки та діти також покинули шатра й наблизились несміливо до казанів, але їжі чомусь не брали. Лиш потім, коли чоловіки наситились, вони з лементом кинулися доїдати після них.

“А де ж отой, у квітчастому? — згадав Векша поважного печеніга, який підходив до нього. — Може, в отій найбільшій і найладнішій халабуді?..”

Поглянув на велике шатро. Вхід до нього широко розкритий, і добре було видно, що робилося всередині. Побачив там Векша й печеніга в квітчастому. Він сидів з трьома пишно вбраними чоловіками на барвистому килимі, заставленому блискучим посудом. Ці їли неквапливо, часто запиваючи якимось питвом із високих чаш.

Після трапези більшість печенігів знову сховалася в шатрах, а деякі заходилися лаштуватися в дорогу: оглядали кінське спорядження, гострили криві односічні мечі, натягували на луки нові тятиви з бичачих жил.

Жінки розчісували коням великими костяними гребенями гриви, вплітали у них червоні стрічки, укладали в шкіряні торби дорожні наїдки.

Підлітки бігали навколо юрби полонених і шмагали крайніх нагайками.

Облишили тільки тоді, як у полі почав меркнути день і біля шатер закуріли кізякові багаття.

Охоронці й собі поклали вогнище, бо ніч заходила прохолодна. Ненасить-поріг дихав у поле вологістю, низом стелився рідкий сивий туман.

Бранці довго не могли поснути. Збившись докупи, в такий спосіб грілися й повідали кожен про своє. Тільки те своє в усіх однаково безрадісне: де не ступиш, як не повернешся, скрізь на них зазіхають. То князь, то бояри, то воєводи, то їхні тіуни, то гості, то оці он, печеніги…

Синко весь час мовчав. Лиш під кінець, як усі виговорились, розповів про свій перший полон, про злигодні, яких він натерпівся, поневіряючись на чужині серед чужих людей. Викупив його з неволі Вишатич. Три літа мав відробляти Синко гостеві за той викуп. Два вже відробив, а третього не встиг… І чи пощастить колись знову врятуватися?..

Окрім Синка, всі веслярі-полоненики були молоді, а молоді, відома річ, завжди сподіваються кращого. Тому й розповідь його посіяла серед них розраду-віру в неодмінне прийдешнє визволення.

Вранці всіх полонеників позв’язували у вервечку довгим мотузом і погнали в поле.

Щодалі шум порогів все стихав і стихав, згодом і зовсім пропав. Векша думав, що їх повели кудись убік од Дніпра. Та ось попереду між високою травою, яка сягала до самих рамен, блиснула вода.