Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

коштовностей, навіть обручки у Віри Михайлівни… — з прихованою зверхністю сказав.

— А де ж він узяв гроші на магнітофон? — зненацька докинув слідчий.

— Я йому…

— Стоп! Ми ж домовились — тільки правду, — перебив оперуповноважений Біронського. — То де?

— Де? — Ігор стенув плечима. — Не знаю. Попросив мене, коли поцікавиться мати, сказати, що я дав покористуватись.

— І ти не питав Шейченка?

— Питав. Гаркнув на мене: «Не твоє собаче діло!»

Євген помітив, як Ігор крадькома витер об джинси спітнілі долоні, а його лоб всіяли дрібні краплини поту, які він не наважувався змахнути.

— Ви повертали гроші Віталію за гулянки в кафе «Дружба»?

Біронський роззявив рота від подиву, потім зазіпав, наче йому забракло повітря. Він мав жалюгідний вигляд. Мабуть, таким його ніхто не бачив з друзів і товаришів-однокласників.

— Вип’єш води? — нахилився до нього Тополюк.

— Не… не треба, — Ігор облизав губи. — Я і Аркадій не мали грошей платити. Завжди Віталій.

— А він де брав? Мати давала? — Бухов, як зрозумів Євген, не збирався повідомляти Бірону про знайдені п’ять тисяч карбованців у столі Шейченка.

— Мати йому стільки не давала, — повільно говорив Ігор. — Вони небагато живуть. А нам казав — виграв у лотерею. Якось хвалився, мовляв, закінчить школу — і обов’язково випаде йому «Москвич».

І «випав» би, подумав Євген, за п’ять тисяч з нижньої шухляди. Невже мати повірила б і в ту байку? Наївне хитрування. Слідчий виразно глянув на Тополюка, запрошуючи підключитися до допиту.

— Часто виходив Шейченко із зали в коридор кафе?

Біронський вражено звів брови. Не сподівався, що й це знали.

— Кожного разу.

— Чого?

— Дзвонив матері на роботу. Віра Михайлівна хвилювалась.

Правдоподібне пояснення. Можливо, й казав так Віталій товаришам, аби приховати справжню мету, а сам зустрічався в коридорі з сивим чоловіком. Без свідків. І випадково буфетниця Макашина натрапила на них.

— Часом ти не згадав Кривого — високого чорнявого хлопця з сірою ковінькою? Не бачив його?

— Ні, — Ігор наважився — змахнув рукавом з лоба рясні краплини поту.

— А навіщо ви постирали свої знаки у під’їздах і на партах?

— Еге, рейдери, — насмішкувато докинув Бухов.

— Які… рейдери? — у Біронського сполохано витяглося обличчя. — Я вперше чую.

— Ну-ну, не прикидайся. Що вони означають?

— То все Віталієва вигадка. Просто малював без всякого смислу, — гаряче заперечив Ігор.

— А що ти вигадав? — Тополюк сів напроти Біронського. Юнак уникав його погляду. — Не давати спокою дзвінками Зої Пилипівні за двійки?

Ігор густо почервонів й розгублено закліпав повіками. Далебі, Красуцька не помилилась у своїх висновках. Тополюк перезирнувся з Денисом. Відрадно, юнак не позбувся здатності пройматися соромом.

— Чого мовчиш? — запитав його слідчий.

— А… а ви докажіть! — несподівано зухвало випалив Ігор, і червона фарба зійшла з його обличчя. — Не тільки мені одному вона ставила двійки! Не мені одному!

Отакої! Євген разчаровано гмикнув. Звичайно, нелегко зізнатись у брудному вчинку. Сором — це не мужність. А з іншого боку — Біронський не страхополох: боягуз не займатиметься дзюдо. Що ж йому заважає зізнатися?

— Зараз не доведемо, — сказав Бухов. — Але припущення вірогідне. Жаль, на слизькій стежці ти стоїш, Ігоре. Не зрозумієш цього — кусатимеш лікті. Дивись, щоб не було пізно.

Слідчий подав Біронському протокол допиту. Ігор підписав, полегшено зітхнувши. До нього поверталися спокій і врівноваженість. Якась дивна зміна сталась у ньому: наче розпирала тамована радість. Тополюк провів Ігоря до дверей.

Апостолов сидів на стільці, впершись ліктями в коліна й поклавши стрижену голову в долоні. Зачувши рипіння дверей, Аркадій скинувся й запитливо, очікувально втупився стривоженими очима в товариша. Раптом погляд Апостолова мовби полагіднішав — притупилась стривоженість. Мабуть, Біронський крадькома підморгнув йому, мовляв, не дрейф, все гаразд, не такий страшний чорт, як його малюють.

— Заходь, Аркадію.

Показання Апостолова нічим не різнилися від свідчень Біронського. Майже, бо на запитання про Кривого (Євген запримітив) він ледь здригнувся, а коли слідчий показав йому анонімки й акт експертизи, зблід, і в нього зрадливо засіпались губи.

— Твоя робота?

— Ні-і…

— Неправда, — суворо заперечив Денис. — Твоя. Ми підемо до тебе додому й при свідках візьмемо з машинки зразок шрифту, і тоді…

— Не треба, прошу вас, — відчайдушно благав Аркадій. Несподівано сльози бризнули з його очей. — Я… більше не… не буду… Мене… намовив Шейх…

За годину він залишив кабінет, а Бухов і капітан кілька хвилин мовчали — ковтали гіркоту. Надто неприємно, коли підлість чинять зовсім молоді люди, яким лише розвидняється життя.

— Щось мене непокоїть, Євгене, — по довгій паузі заговорив слідчий. — Здається, Апостолов знає Кривого і за рейдерами ніби криється якась таємниця, якийсь глибший зміст, а не просте малювання.

— Можливо, — пристав Тополюк на думку Бухова. — З огляду на їхню поведінку…

І зненацька перед його внутрішнім зором виразно постала огрядна немолода жінка під квітчастою парасолькою з ціпком, з целофановою торбою. Особливо її ціпок. І Євгена нараз осяяло… Він схопився на рівні, реготнув і ляснув себе по чолу.

— Ти чого? — стурбовано зиркнув на нього слідчий, наче оперуповноважений звар’ював.

— Стривай, Денисе, стривай, — Євгенові перехопило подих. — Увесь час крутилося на умі… Адже ціпочки з гумовими чорними наконечниками. Гумовими, чорними. Ти зрозумів?

Бухов теж встав.

— Вважаєш, Кривий зіпхнув Шейха з підвіконня? — замислено запитав. — І на його сорочці залишився слід від наконечника?

— Саме так. Якщо штовхати людину дрючком, вона інстинктивно намагається вхопитися за нього руками. От Віталій і перестав триматись, і… — висловив здогад Тополюк.

— Я навіть уявив собі… Цілком ймовірно, — погодився Денис. — Але за що?

Євген стенув плечима. Цього вони не знали. Лише припущення. Перед ними, як і