Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

— Мовчиш… — кивнув Денис. — Мене теж вразила її розповідь про листи.

— Як же вона дізналася?

— Варвара Мокіївна майже напам’ять вивчила ті опуси. А якось на перерві почула від Апостолова «Геракл засушений». Переглянула анонімки — скрізь «Геракл засушений». Так дражнили щуплявого Хаврича. Просто, га? Відкриття приголомшило її.

— І вона теж перестала ставити двійки?

— Продовжує і отримує нагінки від Майї Борисівни.

— Вона їй розповіла?

— Не забігай наперед, — застережливо підняв руку Денис. — Анонімку отримала директорка. Викликала фізрука, Броварну, допитувалась. Нічого підозрілого. А коли отримала листа дружина Хаврича, зчинився скандал, і фізрук мусив звільнитися, єдиний мужчина-викладач у школі. Анонімки припинилися.

— Мабуть, трійця ще не встигла вигадати нової капості.

— Очевидно, — погодився слідчий. — Дзвінки, анонімки… Це вже система. Я пішов на завод і розшукав у бюро раціоналізації заявки і пропозиції Апостолова Петра Савелійовича — батька Аркадія. Вилучив їх. Разом із анонімками віддав на експертизу. То як тобі школярики? До чого додумались… — Бухов гидливо скривився.

— У кого ж вони навчилися?! — з серцем випалив Тополюк.

— У кого… Хіба мало у нас пишуть анонімок? — стенув слідчий плечима. — Майже в кожному колективі сидить анонімщик. Отже, вдома розмовляють про них, а діти мотають на вус.

— Мені здається, не лише Красуцькій і Броварній трійця робила підлості.

— Мабуть. Але чи решта вчителів признаються? І часом не через ці витівки хлопці нещирі з нами?

До кабінету хтось постукав. Євген глянув на годинник — 15.45. Напевне викликані Ігор і Аркадій. Поспішили.

— Заходьте, — голосно запросив слідчий.

Це були не десятикласники, а посильний з науково-технічної лабораторії. Подав Бухову сірий пакет. Денис витяг з нього папери, переглянув і задоволено гмукнув.

— Спасибі, — подякував посильному. Коли той вийшов, потер долоні. — Моє передбачення підтвердилось. На почитай.

Акт експертизи. Тополюк перебіг його очима й спинився на висновку. Так, анонімки і заявки на рацпропозиції друкувались на одній машинці. Доказ незаперечний. Тепер залишилося взяти зразок «почерку» машинки Апостолових і віддати на експертизу. Євген не сумнівався щодо її наслідків. Безперечно, не батько Аркадія друкував пасквілі на Броварну. Ось вони, п’ять брудних творінь. На кожному червоним олівцем підкреслені слова «Геракл засушений».

Бухов поклав у шухляду анонімки й акт експертизи. І тут знову постукали. На годиннику — 16.00. Двері відчинились — до кабінету зазирнув Ігор Біронський. Точними виявились учні.

— Можна? — запитав Ігор.

— Прошу, — слідчий звівся і Тополюк теж.

Вони несміло увійшли — високий, міцний Біронський і худорлявий, нижчий за нього Апостолов, обоє одягнуті в джинси і болгарські сорочки — білі з широкими коричневими смугами. Сторожко дивилися на слідчого і оперуповноваженого карного розшуку.

— Приземляйтеся, — Денис кивнув на стільці.

Поки юнаки влаштовувались, Бухов сів за стіл, а Тополюк став біля сейфа: звідти добре видно всіх. Хлопці похмуро втупились у стіл.

— Паспорти принесли? — звернувся до юнаків Бухов.

Мовчки простягли документи. Денис переглянув їх, подав Євгену. Ігор Біронський народився 13 березня 1973 року, Аркадій Апостолов — 17 травня. Отже, виповнилось по 17 літ. Аркадію — три дні тому. Капітан повернув їм паспорти.

— Ви нас викликали на допит? — поцікавився Біронський.

— На допит, — відповів Денис. — Ви не забули нашої попередньої розмови?

— Ні, — буркнув Апостолов.

— Добре. А тепер, Аркадію, почекай в коридорі.

Ігор залишився без товариша. На повному обличчі юнака майнула розгубленість, але за мить воно знову стало байдужим. Слідчий повідомив Біронському причину виклику, попередив про обов’язок розповісти, що йому відомо по справі, про карну відповідальність за відмову давати свідчення й за свідомо неправдиві показання.

— І за це судять? — здивувався Біронський. — На який же строк?

— Стаття 178: позбавлення волі від шести місяців до трьох років або виправні роботи до одного року; стаття 179: виправні роботи до трьох місяців, або штраф до двадцяти карбованців, чи громадський осуд, — детально роз’яснив Бухов. — Як бачиш, із законом не жартують.

— Я вам казав правду, — нахмурився Біронський.

— Угу, — слідчий видобув із сейфа целофановий пакет. — Значить, Віталієва сорочка, коли ви розсталися після уроків, була чиста?

— Так, — підтвердив Ігор.

Бухов витяг сорочку з пакета, розгорнув і показав чорну смугу.

— Звідки ж вона? Адже від рогу будинку № 19, де ви стояли, до першого під’їзду метрів сто.

— Ми там не стояли, — заперечив Біронський.

— Ну навіщо, Ігоре, ти брешеш? — не стримався Тополюк. — І ти, і Аркадій бачили падіння Шейченка. Бачили!

— Неправда! — сполотнів юнак. — Не…

Бухов застережливо підняв руку — Ігор затнувся.

— Римма Полякова? А Славко Нечай? Раджу тобі не крутити. В пам’ять свого товариша. Ми вже дещо знаємо, — на диво співчутливо зауважив Денис.

Біронський опустив очі.

— На Віталії справді сорочка була чистою, коли він пішов од нас на подра.

Іч, вже вигадали — подра. Авжеж, звучить: сидіти на подрах! Тополюк сховав сорочку в сейф.

— Гаразд. А чого ви не розповіли про його витівки?

— Які витівки? — скинувся Ігор.

— Сидіння на підвіконні.

Біронський розгублено водив пальцями по стільниці.

— Ми… ми боялися, сказали б — не втримали, не вплинули… А як ми могли?.. Він упертий…

Ймовірно. Бухов і Тополюк теж дійшли такої думки. Слідчий висунув шухляду й поклав перед Ігорем імперіал. Хлопець витріщився на монету.

— Це золота?

— Еге, — підтвердив Денис. — У Віталія такі водились?

— Ні-і… — Біронський закрутив головою.

Бухов дістав із шухляди коробочку з вітрильником, показав свідкові. Ігор прицмокнув язиком:

— Гарна річ. У моєї мами точнісінько така.

— І цього не бачив у Віталія?

— У них взагалі ніяких