Віктор Тимчук - Без дозволу на розслідування

— сказала тітка. — 3 святої Лаври принесла. Два таких було. Одного дала синові, Петрові, коли йшов на війну. Він йому, шибеник, очі повибирав, — сумно посміхнулась.

— Навіщо?

— Щоб не бачила бозя, як брав хліб із мисника. Тоді голодний випав рік… А ви не тутешні? — сховала образок під кофту.

— Ні, з міста.

— Я ж бачу, що не березівський, — стрельнула на мене меткими очима і далі ні про що не питала.

Я нишком придивлявся до жінки. Округле лице, контури губ і брів свідчили, що вона мати Петра Карпаня. Навіть погляд смішливий, очевидно, ніколи не занепадала духом. І згадала сина Петра… Її коричневі пальці спритно орудували ножицями, що погрозливо клацали, стинаючи віхті вовни. Коза дрібно тремтіла, але лежала сумирно і пантрувала рожевим оком кожен порух своєї господині.

— Ох і балакучий ви, — покепкувала тітка. — То з чим прийшли?

— Мені б поговорити з вами… про сина.

— Про мого Петра? — здивовано-вражено дивилась на мене, і коза, скориставшись з моменту, скочила й сховалась у хлівці. — Мо', щось про нього чули? Хто ви? Звідки? — сперлася рукою на землю, щоб утриматись, не сісти на спориш.

Я допоміг їй встати — вона виявилась маленькою жінкою, мені до підборіддя.

— Не хвилюйтесь, я з міліції, інспектор, — мовив якомога привітніше і підвів її до хати.

Тітка сіла на призьбу, зажурено похилила голову, враз постарівши на кілька років. Руки безживно звисали долу, і забуті ножиці, тримаючись на пальцях, хижо, мов якась тварина, роззявили пащу. Тітка мовчала, напевне, згадувала свого сина, а я стовбичив перед нею, почуваючись так, наче пришелець з гіркого минулого.

— Тоді приходив літній чоловік і теж питав, — заговорила ніби сама до себе і тяжко зітхнула. — Гай-гай, скільки збігло літ, — звела на мене зажурені, стомлені очі, з надією запитала: — І ви нічого не знаєте?

Я заперечно похитав головою.

— Коли б отримала похоронку, було б спокійніше, а то — пропав безвісти. Їхав додому і пропав. Хіба може зникнути безслідно людина? — Кінчиком хустки витерла очі, і від того поруху ножиці сповзли з пальців правої руки, глухо дзенькнули, впавши на землю.

— Усе траплялося на війні. А ви після того не отримували листів од його товаришів?

— Може, хто й писав, не пам'ятаю. А тепер я зовсім одна, як перст. Хоч би онука залишилась, та не встиг оженитись, — вона скорботно підібрала губи, стисла їх, щоб не заплакати, а я втупився у ножиці.

— Замрики далеко від вас живуть?

— Через два кутки. Їх Северин теж, як і мій Петро, пропав безвісти.

— А що вони за люди?

— Богомільні дуже. Якісь… ці, що по суботах моляться, — сказала з осудом, — їм байдуже, що рідне дитя загинуло. Все одно торочать: пішов супроти бога — бог і покарав. А їх, вовкулаків, дідько це бере.

Що мене цікавило, дізнався: листів у Карпань не виявилося, з яких я міг би дещо довідатись. Обірвалася сподівана ниточка. Залишились Замрики. Якдо них підступити? Я не стикався з адвентистами.

— Збираєтесь до Замриків? — здогадалась тітка.

Еге.

Вони нічого не скажуть. Краще розшукайте Дениса Горжія. Він служив разом із Северином.

— Як-як? — не повірив власним вухам.

— Денис Горжій, він розповість, — вона підняла ножиці й важко звелася. — Майко, га, Майко, ану виходь! — загукала до кози. — А навіщо ви це розпитуєте?

— Може, розшукаю, тітко, вашого сина.

— Спробуй, дитино, хоч би знаття, де могилка його, — перевела тремтливий віддих.

Вона пошкандибала зі мною до перелазу, а з хлівця визирала безрога коза, вся у драбинках, і пасла хитрими очима свою господиню.

Мій провідник сидів біля переднього колеса і захоплено крутив його, висолопивши язика від задоволення.

— Костику, грушок не хочеш? — запитала стара. Хлопчина недовірливо глипнув на неї.

— А сваритись не будете?

— Чого ж сваритись, коли ти попросиш, а не вкрадеш.

Він схопився, та враз застиг на місці, прохально дивлячись на мене.

— Іди-йди, я тебе почекаю.

Костик метнувся за пліт, і до мене долинуло приязне бубоніння тітки Ніни.

Уже не думав, як повестися із Замриками. Скажуть щось чи ні — мені байдуже. Головне — існував Денис Горжій, що воював разом із Северином. Велика вдача надибати на нього. Мені не терпілося чим швидше з ним зустрітись. Он побачився з Кур-тієм — і з'явилися нові факти.

Я посигналив, і через хвилину на перелазі виріс Костик із пазухою грушок. Він поволі зійшов на дорогу, впираючись п'ятами в землю і кумедно випинаючи черевце, щоб не тягло вперед.

— Ого, ти вдвоє поважчав, — зауважив, садовлячи його на сидіння.

— Солодкі, — міцно зажмурився Костик від задоволення.

Карпань стояла за перелазом.

— Бувайте здорові!

— Хай щастить тобі, сину, — закивала головою.

— А тепер поїдемо до Замриків, — сказав я Костику.

— Угу.

Ми кривуляли вузькими вулицями. На вибоїнах Костик штовхав мене грушками в поперек, кректав, мов старець, віддуваючись, і я потерпав, щоб з його спасівок не зробилася киселиця. Часом з придорожніх кущів вилазив зареп'яшений пес і для годиться брехав на нас, лінуючись кинутись навздогін за такої спеки.

Порівнявшись із рудим штахетником, Костик ткнувся лобом мені в спину і загукав:

— Тут!.. Тут, дядю!

Він знову залишився стерегти мотоцикла.

Цегляна хата і сарай під бляхою, цементова криниця з дашком, стежка, вимощена плескатими шматками граніту, свідчили про хазяйновитість та статки. Я роззирнувся по обійстю, шукаючи буди. Дивно: наче не тримали собаки. І все ж йшов до ганку насторожено. За дверима, оббитими повстю, чулося глухе постукування, як ото шевці забивають цвяхи в підошви чобіт або черевиків. Я стукнув кілька разів пальцем по дверях, і, звичайно, ніхто