Віктор Васильович Савченко - Діти Мардука

— Та чого там… — почувся голос поета, який дорікав, що я його не друкую. — Пані Бамбула енергійна, творча… Надолужить і, гадаю, прислужиться Спілці.

Підняв руку Задорожний, просячи слова.

— Пробач, Алісіє, — сказав він, — ти, мабуть, не знаєш: у нас є правила писані й не писані. Писані ті, що — в Статуті Спілки, не писані, ті, про які просто знають і без крайньої потреби не порушують. Одне з них — на засідання правління приходять тільки члени правління і ті, кого запрошують. З твоїм проханням ти могла б звернутися до упорядника особисто, тим паче, що він же й голова організації, у будь який день, а не саме в цей.

І знову від Бамбули відділилася хмарка сірого туману й накрила Задорожнього. Але тільки накрила, а не вкутала, як Бусола. «Отже, в Олега на неї — імунітет, — майнуло в голові. — Він, який ще недавно її підтримував, уже розкусив, що воно таке».

Тим часом тему антології було вичерпано, але переходити до теми звітно-виборчих зборів у присутності сторонньої я не наважився. Попросити ж її покинути приміщення теж не вважав за коректне, тому сказав:

— Оце і все, про що я вас сьогодні мав поінформувати…

Письменники стали підводитися. І тут Бамбула витягла з торбинки пляшку горілки і згорток. Війнуло часничним запахом кров’яної ковбаси.

— Гонорове товариство, — озвалася вона, — тут у мене трохи є…

Письменники, хто вже був біля дверей, повернули.

«Ця баба, схоже, мене ігнорує».

— Друзі, — озвався я, — сюди скоро мають прийти вчителі. І що вони тут побачать? Гадаєте, після такого вас запрошуватимуть на зустрічі зі школярами?

Бамбула нічого не сказала, натомість повкидала в пакет гостинці й вийшла. Двоє, у тому числі й ображений поет, подалися за нею. Я покликав Бусола, підрівняв стос з оригінал-макетами і розповів, що словник синонімів уже в друкарні і що там усе профінансовано. В кінці додав:

— Ти вхопився за останній щабель драбини, яку хтось наказав підняти.

Бусол помовчав; по його вилицюватому обличчі не можна було вгадати реакцію на почуте. Минуло кілька секунд, як раптом у нього здригнулася нижня щелепа, а з очей викотилися дві сльозини. Він довго не озивався, мабуть, соромлячись своєї слабкості. Нарешті, опанувавши почуття, мовив:

— Друже, синонімічні гнізда до цього словника я збирав сорок років. Якщо відверто, я вже й не сподівався…

— Гонорару не буде, ти ж знаєш.

— Та грець з ним, про що ти кажеш!

— Але ти отримаєш в рахунок гонорару триста примірників словника. Рештою семистами будуть комплектовані всі бібліотеки області.

Словникар закрив обличчя руками, а коли по часі відкрив, то воно стало немовби кам’яним. Якби не сліди від сліз, можна було б подумати, що в чоловіка неприємності. Він уже зовсім опанував себе.

— Олексію, — сказав я, — все це станеться за умови, якщо ти не розтулятимеш рота. Знаємо тільки ми вдвох і ті, хто зараз його роблять. Я — марновірний і вірю в усілякі дурниці. До речі, ти — словникар, то чи не скажеш, що це за слово «бамбух».

Враз окам’яніння зійшло з обличчя Бусола, він подивився світлими очима.

— Бамбух? Коров’ячий шлунок. Ну, кендюх чи що… А чого ти питаєш?

— Та почув це слово у розмові з однією людиною… А от що воно таке, не втямив.

Якщо півроку тому я думав тільки про те, щоб на письменницьких зборах продемонструвати свою діяльність за звітний період і не переймався наслідками таємного голосування, то після втрати можливості видати антологію прози я зрозумів: кількарічна робота може виявитися марною. Мені — коли я вже не стану головою Спілки — важко буде знайти спонсора на видання книги.

Я сказав про це своєму заступникові, бо був упевнений, що він щось порадить, адже в антології — і його матеріал. До того ж він створив мені всі умови… Але колега не поспішав з відповіддю, непомітно перевів розмову на тему нових членкинь Спілки, дав короткі характеристики кожній. Казав тільки про добре, нікого не виділяючи, немовби пропонуючи мені самому зосередити увагу на якійсь із них. Якби йшлося про подання на літературну відзнаку, то його слова були б доречні. І якби я прохав у нього поради, кого пропонувати на голову організації, то його слова також були б умотивовані. Йшлося ж про те, виставляти мою кандидатуру в черговий раз чи ні. Пригадалося, як ще рік тому я казав, що допрацюю свій термін і піду на творчу роботу. Він тоді порадив не поспішати, потерпіти ще одну каденцію. Що ж сталося після тієї розмови?

А сталося те, що чиясь рука готує нового лідера на голову Спілки. І рука та поставила на когось із новоприбулих. Якщо вибирати з початківок, то вибір логічно міг би упасти тільки на Анну Марченко, письменницю з кількома книжками прози, людину серйозну і обов’язкову. Адже Наталя Власенко ще занадто молода, а у Бамбули зовсім куций доробок — дві тоненькі малоформатні «метелики». Так подумавши, я заспокоївся.

Наступного для, з’явившись в офісі, я застав свого заступника за писанням. Відповівши на привітання, він сказав:

— Сумна звістка. Померла Любов Михайлівна. Ось підготував некролог для «Літературної України». — Колега дописав кілька рядків, а потім додав: — ще тиждень тому все було начебто добре. Ну, інсульт, він і є інсульт, але ж вона нормально пересувалася, розмовляла вже більш-менш…

— Ти в неї був?

— Бамбула була.

— Вони що, знайомі? А чому не Інна Пронченко, адже вони подруги?

— Ну, Бамбула прийшла сюди, попрохала адресу й телефон. Сказала, що не гоже кидати напризволяще хворих письменників.