В'ячеслав Олександрович Астров-Чубенко - Миколаївське небо

людей. Прокинувшись, не пішов у парк погуляти до приходу собачатників із псами, забув про милу консьєржку з пляшечкою — сів набирати на комп’ютері п’єсу. Я вже знав імена дійових осіб, бачив їхні фізіономії, проникав у їхні страхи, адже деякий, властивий часу життєвий досвід у мене був.

Кажуть, у мій час із темними органами контактував кожен четвертий обиватель. Я— не виняток…

Я втямив, яке щастя самотність. Ніхто в будинку, у місті, навіть у світі добрим порухом душі не перешкодить мені. На землі тільки я й ці п’ятеро персонажів — живіші за живих, більш живі, аніж я. Вони говорили рідною українською мовою. Втративши чоловіка-генерала через секретні служби (убивство чи самогубство?), згублена алкоголем і наркотиками, відставна гебістка Аура, вигадує собі ретро: відшукує своїх колишніх інформаторів і вимагає сьогодні, у дні напівдемократії й дикої волі, писати доноси. Задля гри, задля пустощів, тільки б оживити свою кінчену душу й ще раз познущатися над давньою паствою… Гра ця руйнує залишки спорохнявілого існування рано постарілого Кутепи, колись закоханого у свою мучительку…

***

Не пам’ятаю, через скільки діб я вибіг купити хліба й мокрої ковбаси. Від консьєржки, що озвалась до мене, відмахнувся. Її зілля мені не годилося, у мене з’явилося інше підживлення.

У лихоманці минув місяць, ще два тижні. А може, три, ні в кого запитувати про числа й дні. П’ятдесят восьма сторінка відбита… Прийшов заголовок — «Гра в минуле». Усе стало нудотним, чужим, марним. Мене вивертало, бісило й водило з кута в кут. Я впав на карпатський диван і спав ніч і день, навіть по маленькому сходив під себе.

Депресія тривала й тривала. З важкою головою я підняв гривні з підлоги кабінету, примусив себе дійти до крамниці канцтоварів і купив пачку паперу. Силуючи себе, переклав п’єсу на сторінки. При цьому дивився повз монітор і аркуші.

Напосів на прибирання, купання. Гаряча вода, ванна з трьома кутами, шампуні, мазі, пінки, махрові простирадла — виявляється, все це може існувати в нашому місті. Я виріс у власних очах, випростався, м’язи налилися, у голові розвиднілось.

Гарячково я кинувся до рукопису. Вичитував, правив, немов чуже, не завжди вірячи, що цю репліку вигадав я, що такий поворот подій не мав місця в цій квартирі рік або три тому. Усе літературне, усі красивості, усю зарозумілість викорінив розжареним залізом.

Ще набирав, читав і правив.

Нарешті зрозумів: краще я не можу.

Драма відокремилася від мене, зажила власного долею. Долею, яку вона ще мала зустріти.

Я випрасував, чи не вперше, свої штаненята, знайшов у шафі генерала немодну краватку, зачесав своє розпатлане волосся в поетичне каре й тричі перехрестився:

— Господи, зроби милість… Не треба грошей, не треба слави — нехай справжні майстри сцени полюблять цю непідроблену бувальщину! Допоможи!

Статечний і мудрий художній керівник театру прочитав п’єсу за два дні:

— Талановито зроблена річ, — сказав він з легкою задишкою, — але ви не боїтеся наслідків? Я побоююся… І потім, драма не зовсім для українського музично-драматичного… Скоріше для російського художнього. Спробуйте…

Знов потяглися нелічені дні. Я перекладав. Благо, у хоромах загадкових генералів-полковників збирали все — билиці й словники, і комп’ютерний перекладач, який я опанував досить просто.

Молодецький, заряджений на жарт і незбагненно закручений перебудовою театру директор подивився п’єсу майже при мені.

— Можна ставити… у принципі. Мене обдало жаром, я полюбив цього чоловіка. А він сказав:

— Я в бігах між держадміністрацією й спонсорами. Рукопис передам головному режисерові.

Моє життя перетворилося у свято очікування. Ніщо так не підносить душу, як надія. Запитайте в першого ліпшого православного. Я зачастив до консьєржки: авансом пропивав десятигривенники, залишені господаркою про запас, ковтав чарками шмурдюк. Але не поправлявся — гарячка з’їдала енергію. Головний читав довго. Їздив додому, у Харків, звідки повільно переселявся до нас, возив артистів у Севастополь на конкурс, повернувся з премією. Освоював наше місто й театр.

Нарешті він повернув мені п’єсу:

— Можна ставити, — повторив він слова директора і додав: — Знайдіть режисера й вперед.

Це в наш-бо час шукати путнього режисера. І кому? Мені, хто сто років тому в театрах був приживалою, а нині знає тільки своїх віртуальних персонажів! У мене немає ні зв’язків, ні грошей, ні сміливості. Я зрозумів — це відмова. З усією можливою у рабі гідністю я забрав рукопис, поспівчував головному:

— Так, так, у вас облаштованість на новому місці, поновлення своїх постановок…

Утік. Повз консьєржку прослизнув, як мимо вицвілої афіші. Нормальні люди з горя п’ють, а тут — відвернуло.

Сидів у бездонному кріслі з листками якоїсь нікому не потрібної писанини в руці. У потилиці гуділо, потім холонуло. З великим запізненням і знесилено я полегшував душу, тобто плакав. Розради чекати не доводилося. Жодної душі поруч, мовчав телефон, давно не дзвонили у двері…

Втім, ні, мариться: дзвонять. Галюцинація? Помаленьку дуріємо… сиджу.

Дзвоник безпардонний, вочевидь, хтось знає, чого хоче. Я його уявив живим. Однак, це замикання струму, коротке чи довге, але треба відчинити двері.

У вітальні стояло чудо: провідна артистка російського театру Інга Березіна. Їй було за сорок, доглянута, пещена, під гримом грала двадцятип’ятилітніх і п’ятдесятилітніх; та просто гарна й Богом обдарована жінка. Вона дивилася мені в лице, м’яко усміхалася, тактовно, не зауважуючи розквашених очей, розбухлого носа, зсунутої краватки в соплях, ковтунів у зачісці…

— Вибачте, я задихалася. Присядемо?

— Заради Бога, заради Бога!

Я не знав, де мені її посадити. Вона красиво зайняла моє місце в кріслі й підняла на мене свої круглі, невинні й одночасно хтиві очі:

— У поїзді з головним я прочитала вашу п’єсу. Знаю про всі її митарства. Я все життя мріяла зіграти роль без фальші… У театрі зараз це не пройде.

І замовкла, видимо, готуючись сказати щось страшне.