В'ячеслав Олександрович Астров-Чубенко - Миколаївське небо

class="book">— Що ж робити? Що ж робити? — по-бабськи й у той же час по-резонерськи безнадійно схлипнув я.

— Не сприйміть мене за помішану, але ця річ не може пройти повз мене. Я знаю, що ця зала тимчасово належить вам… Знаю, що ви колись скінчили театральний, ставили, грали… Простіше! — оглушливо скрикнула Інга. — Ми можемо зіграти вашу п’єсу самі й для себе. Ви — Кутепа, я — Аура й Поліна, обидві ролі — мої ролі…

— Психотерапія? — промукав я. — Така чуйність? І від вас?..

— Ви не готові зрозуміти мене… говорите зовсім не про те. Давайте-но керувати буду я.

— У нас виходить сцена з паскудної мелодрами. А я серйозна людина. І п’єсу писав з усіх сил…

— Про справу потім. — вона раптом вихопила з-за своєї спини місткий пакет і взялася вивантажувати на стіл бутерброди й термос. — Перекусимо.

***

З наступного дня ми впали… або піднеслися в дитинство. Вивішували розклад репетицій відповідно до зайнятості Інги в театрі. Я роздруковував ролі, вона виманювала в своїх костюмерів одежину для наших персонажів. Репетирували по понеділках і середах двічі на день, в інші дні — вечорами, коли партнерка не брала участі в спектаклях на великій сцені. За її відсутності я боявся потьмарення розуму, жахався раптової, безпричинної смерті, природних катаклізмів, зміни влади, розчарування партнерки… Знаходив собі заняття, скажімо, складав анонси для преси, вивішував на кухні, намагаючись жартувати, радіти, дивуватися. Вона приходила, читала мою рекламу й сміялася набагато більше, ніж заслуговували мої опуси.

У жодному театрі я не зустрічав такої суворої творчої дисципліни, такої щирої самовіддачі. Кожну сцену, півхвилинний шматок акту ми повторювали десятки разів, придумували, згадували з нашого побуту деталі й фарби, найсуворіше карали одне одного за штампи, вульгарності, несмак. І заохочували за знахідки. Інга навіть цілувала мене за чергову удачу.

Якось відключили електрику. В аспідній пітьмі я звалився на диван і розкинув руки. Зник у реальності, не відчував ні тіла, ні душі. Поруч прим’яли подушку голі коліна, наді мною шепотіли гарячі вуста:

— Ви не рано постарілий невдаха. Ви просто втекли далеко вперед і загубилися в майї, не наздогнати. У вас міцне волосся, що не втратило забарвлення, білозуба посмішка. Очі бачать у пітьмі. Ось на мені ґудзик. Ось його вже немає. Ось блузка. Немає її! Бачите? Це груди… Поторкайте. У вас вовча хватка. Це солодко! О, ви тільки зверху припорошені нестатком і нерозумінням. Ви тільки граєте пересічного простачка, щоб не виділятися, не принижувати принижених. От зняти лахміття з вас, добратися до суті… Потенція — дерево! Я цілую вас назавжди. На вічну пам’ять. Нехай моє поклоніння буде завжди з вами…

Повторної ночі любові не було. Жодної, незважаючи на те, що обоє ми були вільні.

Я вліз і щохвилини сидів у шкурі Коки Кутепи, а йому не міг спасти на думку неморальний вчинок; Інга грала й Ауру, що втратила відчуття реального, і Поліну, яка давно, ще з першими клієнтами відкинула від себе навіть смак сексу. У нас було вище надбання — непідроблений театр.

Мене можна зрозуміти — я причастився до блаженного. Але вона? Жінка — диво!

Репетирували й переконували одне одного:

— Зіграємо прем’єру тільки для себе!

— Нікому-нікому не покажемо!

— Жодна людина не варта такого видовища!

— Жоден не зрозуміє!

Якось в антракті ми помітили, що худі, бліді, старі. І втішали себе:

— Так і треба, віддаємося до самозабуття!

— Ми й згідно ролей маємо бути старшими!

І я повірив, що в Інги не було іншого задуму, як зіграти мою п’єсу вдвох і тільки для себе. І зробив кілька знімків у ролях.

… Понеділок. Театри міста відпочивають, глядачі звикли по понеділках не відвідувати спектаклі. А в нас — прем’єра.

З ранку ми мовчали, були зібганими, напруженими, мацали кожну деталь меблів, реквізиту, костюма; ходили один за одним і дублювали перевірки.

Потім розійшлися по різних кімнатах і примусили себе поспати, набратися сил. Про обід забули.

Грали як востаннє в житті. Зовсім забули, хто я й хто вона, — жили в нас тільки Кутепа, Аура, Поліна…

Потім почувалися, ніби нас переїхали асфальтоукладачем. Напівмертвими лежали по диванах. Мовчки розійшлися.

Нам було мало. Наступного понеділка була друга прем’єра. Успіх її для нас перевершив найсміливіші сподівання. А гордість переповнила чашу. Адже ми творили не на продаж. Навіть не заради слави. Заради наших душ…

Так співається пісня в степу — безпричинно, заради себе.

Вирішили зіграти третій спектакль…

Але Бог не завжди любить трійцю.

Коли ми були вже в костюмах і в гримі — у двері подзвонили.

З’явилася господиня з посередником і покупцем.

***

… Я хворів довго, навіть відвідував психлікарню. Прочув: Інга Березіна звільнилася з театру й виїхала до Італії. Дуже нескоро вона з’явилася на тиждень у нашому місті. Під іншим прізвищем — Аталано. В Неаполі вона вийшла заміж. Ми більше не зустрічалися.

Я цілий рік за копійки розмножував «Гру в минуле», розсилав по театрах країни: може, де-небудь ще знайдеться двійко-трійко божевільних…

Коли розпач хлюпнув через край, я згадав долю другого тому «Мертвих душ», розклав багаття в палісаднику й взявся нишком від сусідів виносити поштучно екземпляри рукопису, подзвонив директор Художнього театру.

— Як тиск? — почав він своїм жартівливим тоном, від чого співрозмовник відразу налаштовується на його безтурботну хвилю. — Я вам підніму його. Нарешті, і справді ми прочитали вашу «Гру в минуле». Кайф!

Я мовчав. Не вірив у реальність дзвінка, як не вірив у все, що складало перипетії моєї торішньої творчості.

— Зайдіть, підпишемо договірчик.

Прем’єра відбулася через три місяці, точно двадцять сьомого березня, у День театру.

Серцеві напади я пережив не