В'ячеслав Олександрович Астров-Чубенко - Миколаївське небо

— А Миколаїв? — трошки уїдливо запитала дружина.

— Миколаїв — це виняток, що, як завжди підтверджує правило. Це — як Центральний парк у Нью-Йорку. Серед хмарочосів незайманий зелений луг. Виняток.

— Якби ньюйоркці не були такими наполегливими, не було б ніякого винятку. Я не права?

— Маєш рацію, — погодився Андрій. Миколаївці — молодці. Наполягли. Але, як не дивно, цей антирекламний феномен завдячує рекламі. Якщо не помиляюсь, саме миколаївські рекламісти першими виступили проти горизонтальної реклами в місті. Правильно я кажу, Богдане? Ти ж у нас про Миколаїв усе знаєш.

— Правильно. Спочатку запротестувала «Наша доля», її підтримала Корпорація альтернативної реклами Деменських, потім рекламна аґенція «В&М» і пішло-поїхало. Так про це у всіх підручниках історії сказано. Річ у тім, що спочатку у Миколаєві найбільше понаставляли рекламних щитів. Вертикальних. Тоді в місті й виник перший антирекламний бунт. Це навіть назвали Миколаївською революцією. Під тиском мешканців міська рада наклала мораторій на будь-яку зовнішню рекламу: і вертикальну, і горизонтальну. Тому, коли почав розростатися Рекламний Купол, у Миколаєві небо залишалося відкритим. Донині.

— І так буде повік! — радісно завершив голова сім’ї та сильніше натиснув на педаль акселератора. — До Миколаєва залишилося сто кілометрів. Радуйтеся! Незабаром ми побачимо небо.

Лютий, 2006 р.

Миколаїв не тільки місто наречених, але й сховок усіляких фантасмагорій.

… Породиста дама в пишному шиньйоні й просторому кімоно командирським контральто сказала:

— Дочка забирає мене в Баварію. Наймаю вас сторожити квартиру, поки посередники запропонують гідну ціну. Ви — письменник, сподіваюся, гонор не Дозволить вам украсти або насвинячити. Десять гривень на добу вас улаштує?

У моєму становищі влаштовувало навіть саме безплатне проживання. Видавництва брали рукописи тільки зі спонсорськими грішми, газети друкували рідко й не платили, а до пенсії чекати було ще три місяці.

Будинок для обраних: доглянутий, у гайочку, двері броньовані, ящики для сміття приховані; зустріти людину — рідкість. Не випадково під фронтоном зневірена душа цеглою по кумароновій плитці вишкрябала: «Будинок великий, а поговорити ні з ким».

Кастелянша десь у підвалі, очевидно, гнала самогон. Приносила сировину й збувала продукцію вночі. Мене запримітила в перший прихід. Поскаржилася, мовляв, сама дуріє від одного запаху спиртуози й запитала: «Ви як людина інтелігентна не змогли б раз на тиждень дегустувати це пійло? Бутербродик я буду приносити разом з пляшечкою. Сто грамів вас улаштує?»

У такий спосіб моя самотність на час тушувалася.

Красти й свинячити я не вмів, а от біс пізнання в мені прокинувся одразу, як тільки десять гривень нагодувало, а пляшечка додала впевненості. Я оглядав дивовижну для мене чотирьохкімнатну обитель осмислено, з усім моїм життєвим і творчим досвідом. Спочатку поверхово, тобто, ледь торкаючись до того, що було на видноті, потім поглиблено, дещо піднімаючи, читаючи тексти на картинах і розкиданих сторінках, на фотографіях; ненароком висмикуючи шухляди, які виявилися незамкненими. Узагалі, хороми виглядали давно не прибираними й покинутими поквапливо.

Особливо зала так метрів на сорок квадратних і почивальня із пом’ятими покривалами й думками. На Порозі розкладений пилосос.

Ішли дні, вміст пляшечок накопичувався в мені. Часом я уявляв, що живу у віртуальному світі, спеціально посланому мені як літературний матеріал. Ні дзвінків у двері чи по телефону, ні зустрічей у під’їзді… Я — сам.

Із вітальні в кухню двері настіж, за ними розкішні меблі з закарпатського бука; ліворуч — кабінет, там комп’ютер, на стіні кинджал, два телевізори, на підлозі дві купюри по двадцять гривень. І тонко кута шафа цікавої роботи з незамкненими шухлядами. Комп’ютер у ніші.

Я — Робінзон у безлюдному світі. Облаштовуюся. Ні, не шукаю матрац і покривало, вивчаю околиці. За грубкою — пляшки з— під «Абсолюту» й «Білого лелеки», порожні пачки й недокурки «Кінга» і «Мальборо», тільки-но прикриті дорогим, але пошарпаним віником. За шторою на підвіконні — м’яті рецепти: седуксен, еленіум, феназепам-мезапан, не розбереш, але здогадаєшся — пошуки спокою через алкоголь, нікотин і фармакологію.

З кожною новою знахідкою зупиняюся, вивчаю портрети господині на столах,' стінах, у стопці. Молода, трохи старша й років п’ятдесяти — щоразу гарна, готова до спалаху магнію, приваблива. У сарафанах, кофтах, відкритих і закритих сукнях, з буйними й вибагливими зачісками. На тиснутих, зі смаком підібраних шпалерах поруч із портретами господині, часто вирвані з м’ясом цвяхи й слабка тінь прямокутника: очевидно тут висіла інша рамка. Швидше за все, чоловіка, оскільки жодного чоловічого образу в квартирі не знайти.

Під стосом файлів виявилися документи: посвідчення про смерть генерала, рапорт полковника про відставку… підписаний жіночим прізвищем. Господині? Але вона на всіх знімках у цивільному!

Зовсім доконали знахідки другого тижня. У далекій шухляді — купа запилених орденів, а в загашнику, в репсовому ганчір’ї — пістолет.

Потягло спуститися вниз і попросити в кастелянші дострокову пляшечку.

Пережив напад страху: куди потрапив і чи не доведеться відповідати?

Потім заговорила творча жилка: докопатися до істини й описати.

І тут — хай Бог помагає! У розкішному туалеті, за унітазом знайшов м’яті начерки: лист чи сповідь? Рештки сторінок інтригують, нервують. Склав, прочитав усе, що було доступно. І вдень упав поспати — сили закінчилися.

Уночі з мене рвалися рядки, образи, репліки. Я проганяв їх. Досвід переконував мене: не пиши, це нікому не потрібно.

І не писав би, якби в кабінеті не виявив комп’ютера. Такою технікою я не володів. Та чудеса тривали — навчився враз.

Ще пробував відірватися від писання. І тут виникла крапля, що переповнила все моє терпіння: у дорогій папці знайшов написані нервовим, плутаним почерком із граматичними помилками, з повторами й найдурнішими вигадками доноси, що починаються словами: «Джерело повідомляє, що…»І я побачив уві сні свій витвір. Не новелу, не повість — драму. Відразу й на сторінках і на кону. Почув діалоги, впізнав