Микола Гоголь - Ревізор

ч и н с ь к и й. Та ви пошукайте краще, Петре Івановичу! У вас там, я знаю, в кишені з правого боку дірка, то в дірку ото, певно, як-небудь запали.

Д о б ч и н с ь к и й. Ні, справді, і в дірці нема.

Х л е с т а к о в. Ну, однаково. Я ж тільки так. Добре, хай буде шістдесят п'ять карбованців... це однаково. (Бере гроші).

Д о б ч и н с ь к и й. Я насмілюсь попросити вас щодо одної дуже делікатної речі.

Х л е с т а к о в. А що це?

Д о б ч и н с ь к и й. Діло дуже делікатної суті: старший син мій, народжений, звольте бачити, в мене ще до шлюбу...

Х л е с т а к о в. Хіба.

Д о б ч и н с ь к и й. Тобто, воно так тільки говориться, а він народжений в мене зовсім так само, як би і в шлюбі, і все це, як слід, я завершив потім законними узами одруження. То я, зводьте бачити, хочу, щоб він тепер уже був зовсім, тобто, законним моїм сином і звався б так, як я: Добчинський.

Х л е с т а к о в. Добре, хай зветься, це можна.

Д о б ч и н с ь к и й. Я б і не турбував вас, та жаль щодо здібностей. Хлопчина отакий... великі надії подає: напам'ять вірші всякі розповість і, якщо десь запопаде ножик, зараз зробить маленькі дрожечки так майстерно, як фокусник. От і Петро Іванович знає.

Б о б ч и н с ь к и й. А так, великі здібності має.

Х л е с т а к о в. Добре, добре! Я про це подбаю, я буду говорити... я сподіваюсь... усе це буде зроблено, так, так... (Звертаючись до Бобчинського). Чи не маєте й ви чого-небудь сказати мені?

Б о б ч и н с ь к и й. Якже, маю найуклінніше прохання.

Х л е с т а к о в. А що, про що?

Б о б ч и н с ь к и й. Я прошу вас ласкаво, як поїдете до Петербурга, скажіть усім там вельможам різним: сенаторам і адміралам, що от, ваше сіятельство, чи превосходительство, живе в он такому місті Петро Іванович Бобчинський.

Х л е с т а к о в. Дуже добре.

Д о б ч и н с ь к и й. Вибачте, що так натрудили вас своєю присутністю.

Б о б ч и н с ь к и й. Вибачте, що так натрудили вас своєю присутністю.

Х л е с т а к о в. Нічого, нічого! Мені дуже приємно. (Випроваджує їх).

Ява VIII

Х л е с т а к о в (сам). Тут багато чиновників. Мені здається, одначе ж, вони мене вважають за державну особу. Певно, я вчора їм підпустив туману. Ото дурні! Напишу-но я про все в Петербург до Тряпічкіна: він пописує статейки — хай-но він їх подушить гарненько. Гей, Осипе! дай мені паперу й чорнила! (Осип визирнув із дверей, промовивши: "зараз"). А вже Тряпічкіну, справді, коли хто потрапить на зубок,— стережись: батька рідного не пожаліє заради слівця, та й гроші теж любить. А втім, чиновники ці добрі люди; це з їх боку хороша риса, що вони мені позичили. Перегляну навмисне, скільки в мене грошей. Це від судді триста; це від поштмейстера триста, шістсот, сімсот, вісімсот... Який заялозений папірець! Вісімсот, дев'ятсот... Ого! за тисячу перескочило... Ну-бо тепер, капітане, ну-бо, попадись-но ти мені тепер! побачимо, хто кого!

Ява IX

Хлестаков і Осип з чорнилом та папером.

Х л е с т а к о в. Ну, що, бачиш, дурню, як мене частують і вітають? (Починає писати).

О с и п. Так, хвалити бога! Тільки знаєте що, Іване Олександровичу?

Х л е с т а к о в. А що?

О с и п. Їдьте звідси! Їй-богу, вже час.

Х л е с т а к о в (пише). От дурниці! Навіщо?

О с и п. Та так. Бог з ними, з усіма! Погуляли тут днів зо два,— ну й доволі. Чого з ними довго зв'язуватись? Плюньте на них! трапиться часом: який-небудь інший над'їде... Їй-богу, Іване Олександровичу! А коні тут гарні — так би помчали...

Х л е с т а к о в (пише). Ні, мені ще хочеться пожити тут. Хай завтра.

О с и п. Та чого завтра! Їй-богу, їдьмо, Іване Олександровичу! Воно хоч і велика шана вам, та все ж, знаєте, краще виїхати швидше: адже вас, справді, за когось іншого зважають... І батенько буде гніватись, що так забарились. Так би ото, справді, помчали гарно! А коней би добрих тут дали.

Х л е с т а к о в (пише).