Пол Стюарт - Північ над Санктафраксом

— У глибині душі молотоголовці страхопуди, — реготнув той. — Лякана ворона, як мовиться, і куща боїться. Як піде поголос, що «Нічліжку під сон-деревом» голими руками не візьмеш, вони дадуть мені спокій — принаймні на час. І це все завдяки вам!

— Агов, Пістряку! — почувся грубий голос із далекого закутка. — Ще лісового грогу, та швидше!

— Зараз! — гукнув у темряву Пістряк. Він скочив з лави і витер фартухом руки. — Ані хвилинки спокою, — поскаржився він. — Покличете мене, коли треба буде налити ще.

І Пістряк побіг. Живчик перевів погляд на Кулькапа: той силкувався відсьорбнути вдруге.

— Не нудьгуй, — сказав він хлопцеві. — Ти сиди на місці, а я тим часом розглянуся по залі, якщо ми вже тут. Потеревеню з кимось із завсідників. Може, хтось щось знає.

Кулькап рішуче поставив келиха на стіл, енергійно кивнув головою і звівся з лави.

— Слушна думка, — погодився він. — Я піду з вами. — Йому аж ніяк не усміхалося зоставатися самому в цій лиховісній, темрявій забігайлівці з дивною жалобною музикою. У таверні сиділо і балакало за кухлем пива не менше, як тузінь усіляких істот. Печерники, тролі, гобліни — непросипущі п’янички з одутими пиками та порожніми поглядами.

— Вітаю, друже! Можна тебе пригостити? — звернувся Живчик, плескаючи по плечу якогось курдупля, схиленого над питним коритцем. — Прецікава погода видалася, га?

Курдупель обернувся, і виявилося, що це троль-тягайло. Троль утопив очі Живчикові в обличчя.

— Ч-чог-го тоб-бі? — просичав він.

Живчик підніс руки догори.

— Хочу просто випити. І трохи погомоніти. Пістряче! — гукнув він. — Налий оту посудину моєму друзяці! У нього спрага.

До нього звернулися і порожньо укняпилися йому в перенісся кілька пар посоловілих очей.

— Спасибі, пане, — подякував троль.

Живчикові вдалося привернути його увагу.

— Прецікава, кажу, погода: чудні якісь дощі, град завбільшки з гоблінів кулак, з неба всілякий мотлох падає. Знаєш, я навіть чув, що тут, просто у Нижньому місті, сипалися додолу якісь падучі зірки.

Троль лише знизав плечима.

— Я нічого… не бачив, — відказав він. — Щойно прибув на кораблі з Великого Сорокушачого ринку. Рабів ми везли. — Він рохнув. — Щоб я ще коли встрявав у такі халепи! Чорта з два! Галас нестерпний всю дорогу кайданники знай тільки верещали та стогнали. Я йдосі чую їхні голоси. От відразу сюди й повіявся — мушу забути про все!

Він занурив свій писок у вщерть наповнене коритце, і Живчик подався далі.

— Кеп? — озвався праворуч чийсь хрипкий запитальний голос.

Живчик рвучко обернувся. Кулькап напружено зирив у темряву, намагаючись розгледіти, хто то озвався.

— Це ви, кепе? — Важенне крісло гепнуло на дерев’яну підлогу, із-за столу, продираючи, немов після сну, очі, звелася присадкувата постать. Живчик не зводив очей із личини, яка до нього наближалася. То був живолуп із Темнолісу — розчуханий чуб, криваво-червона шкіра, темно-фіолетова в сутінках. Його похмурі риси зобразили якусь подобу усмішки. — Кепе Живчику, невже це ви? — повторив він. — Ну, скажіть же, що це ви.

— Тарп? — мало не підскочив Живчик. — Невже це ти, Тарпе? Тарп Волопас? Матрос із «Позасвітнього гарцівника»? — закричав він. — Так, це я! Це я, твій капітан!

Вони впали в обійми один одному.

— О кепе! — Тарпові очі наповнилися слізьми. — Я боявся, що вже не доживу до цього дня.

Живчик вивільнився з міцних Тарпових обіймів і взяв живолупа за руки.

— І все ж ти дожив, Тарпе! Ти живий! Ти направду живий! — повторював він тремтливим від хвилювання голосом. — А тепер я знайшов тебе! — він повернувся до Кулькапа. — Поглянь-но, юначе! Ми знайшли одного з моїх.

Голос його урвався. Живчиків учень мав такий вигляд, ніби побачив мару. Він стояв як укопаний, широко роззявивши рота і вирячивши очі, аж здавалося, вони ось-ось повилазять із орбіт. Пістряк обік нього мав не менш отетерілий вираз.

— Кулькапе, заради Неба, що скоїлося? — запитав Живчик.

— В… ви об… обидва світитесь, — затинаючись відповів Кулькап.

— Ну, чисто тобі пара лойових світників, — побожно додав Пістряк.

Живчик зиркнув на Тарпа. Щирісінька правда! Усе його тіло, від вогнисто-червоної маківки до візерунчастих носаків чобіт, променіло яскравим світлом. Він поглянув на себе. Груди, ноги, руки, кисті, зап’ястки — це все також сяло.

Навколо них зашушукалися між собою завсідники. Вони показували пальцями, хитали головами. Троль-тягайло, який сидів побіля Кулькапа, заходився термосити амулети у себе на шиї.

— Духи, — шепотів він. — Духи в бон-доці. А тепер духи й тут. Знайте — це неспроста.

Із-за столу підвелася парочка міських гномів.

— Я звідси йду, — боязко промовив один і почухрав до дверей.

— І я, — підхопив горілчаний його брат. Поминаючи Пістряка, він обернувся до нього. — Цими днями у Нижньому місті не бракує дивовиж і без привидів, що заполонили «Нічліжку під сон-деревом»!

— Авжеж, — буркнув тягайло, поспішаючи слідом за ними. — Де водяться привиди, туди я не рипаюсь!

— Але… але вони вже збиралися йти, — замурмотів Пістряк. — Чи не так? — додав він, поквапом випроводжаючи всю трійцю до дверей. — Не майте на мене серця, — буркнув він Живчикові, — але торгівля є торгівля, самі розумієте. — І чемно, але рішуче випхав їх за поріг.

— Отака нам дяка! — засміявся Живчик, щойно за ними гримнули двері. І повернувся до Тарпа з Кулькапом. — Пусте! Ти живий, Тарпе! Ось що головне.

— Велика радість, кепе, вас бачити, та ба… — Тарп нахмурив брови. — Ми виглядали трохи дивно, ширячи довкола це сяйво. Його цілком досить, аби