Роман Росіцький - Лук Нічної Громовиці

інакше, аніж зовні: стіни тут були дерев’яні, меблі теж. Схоже, що майстер Хмарник жив у цьому кораблі, бо посередині каюти стояв робочий стіл, а за ним височіло ліжко. Попід стінами розташувалися шафи, в одній із яких господар тримав свої чарівні стріли.

— Ось вони, — похвалився Хмарник, відчиняючи дверцята найбільшої шафи.

Інга побачила рівненькі полички, на яких стояло із півсотні стріл. Усі вони трішечки відрізнялися одна від одної формою наконечника, оперенням і навіть товщиною. Господар каюти довго розглядав своє багатство, щось мугикав собі під ніс, доки нарешті вибрав одну стрілу.

— Ось ця годиться.

Інзі кортіло сказати, що майстер надто вже трясеться над своїми стрілами, але вона стримувалася, відчуваючи, що цьому є пояснення.

— Щоб ти собі знала, на кожну стрілу я витратив не менше десяти років.

— Ого! А чого ж так довго ви їх робили? — здивувалася Інга.

— А тому, що швидше не виходить, бо у серцевині стріли майже чотири тисячі пилинок з квітів п’яти континентів. Оце з місяць тому почав ще одну стрілу. — Хмарник дістав з шафи довгасту коробочку, на дні якої лежав крихітний шматочок наконечника крижаної стріли.

— Господи! Вона ще й крижана? І як же я її зберігатиму?

— Зберігати — не проблема. Проблема — ціль для неї знайти, — зітхнув Хмарник. — Космотуменові суперагенти дуже хитрі й підступні. Та ще й заразні, дідько б їх забрав!

— Заразні? — збентежилася Інга. — І я можу заразитися?

— Цього не скажу, бо знаю про тебе тільки те, що ти хмари вивчила і висоти не боїшся, а от що ти за людина — можу хіба що здогадуватися, — стенув плечима Хмарник. — Хоча, по правді сказати, мені ти подобаєшся. Але Громовиці кажуть, що я часом буваю дуже суб’єктивним.

— І чим же може заразити отой Космотуменів суперагент?

— У нього погані всілякої досхочу: бацили заздрості і віруси гніву, вібріони лукавства і палички зневаги, лямблії лінощів і коки обмеженості. Усього й не перелічити. Зараза, щоб ти знала, передається через потиск рук.

— І якщо я заражуся, то… — посумнішала Інга в одну мить.

— То трохи похворієш й одужаєш, — закінчив фразу Хмарник. — Нема чого розкисати. Не ти перша з тим паскудником зустрітися маєш.

— І все-таки я не збагну, для чого все це. Ну, ті прориви на метеорах, висилання агентів? Яка Космотуменові користь від того?

— Все просто: у добрі часи, коли озоновий фронт міцний, прорватися на землю можуть лише окремі Космотуменові посіпаки, такі собі диверсанти. Вони розносять космічну заразу серед людей. Хтось видужує, а в когось хвороба переходить у хронічну форму. У тіла тих людей Космотуменові суперагенти і вселяються, щоб врятуватися від патрульних Неба. Ті, що вселилися, заражають інших — так Космотуменові сили зростають. А простих агентів патрульні нищать.

— То виходить, що моя допомога нікому не була потрібна? — Інга засмутилася.

— Е ні, — похитав головою Хмарник. — Без тебе нам би було непереливки. Ти ж пам’ятаєш Ворота Підземного Вогню? Тоді сприятливіших для прориву умов Космотуменові годі було й сподіватися. Таке хіба що раз на кілька тисяч років буває.

— А якби замість звичайних примар тоді прилетіли оті хвалені суперагенти?

— Думаєш, їх так багато? Ні, Космотумен свою гвардію береже. І коли вже посилає їх, то майже стовідсотково вірить в успіх. Тоді, виходить, не дуже вірив. Один суперагент, до речі, може заразити п’ятьох-шістьох людей, не більше. Коли збереться тієї погані трохи більше, тоді вони мобілізують збирачів страху, а вже ті підривають страхоміни, щоб прорвати фронт. Колись їм це гарно вдалося. Але то було дуже давно — 65 мільйонів років тому.

— Це тоді динозаври загинули? — здогадалася Інга. — Не може бути!

— Ще й як може, — зітхнув Хмарник. — Я ті часи добре пам’ятаю. Про квітковий пилок можна було тільки мріяти, доводилося тоді хмари з вулканічної пилюки робити.

— Зрозуміло, — кивнула Інга. — Отже, Гуфі заразився космічною болячкою ще тоді у школі. Але як він дізнався, де має зустрітися з тим суперагентом?

— Думаю, що йому хтось із шепотинців підказав, — наморщив лоба Хмарник. — Деякі з них Космотуменові симпатизують.

В Інги голова йшла обертом від почутого. Вона й так за останній тиждень дізналася про існування Громовиць і Громів, Грозовика, Тартарегії, Хмарника, озонових солдатів, сумніваторів, Глобальної Служби Щастя з її численними департаментами, а тут, виявляється, є ще якісь шепотинці. Десь у глибині душі дівчинка відчувала, що тих не видимих для людини таємничих істот є набагато більше і що її шляхи з ними у майбутньому ще не раз перетнуться.

— До речі, за хвилину до приземлення десантного корабля на південному схилі стався потужний вибух страхоміни. Вони для звичайної людини не видимі, проте всі їх відчувають, — ошелешив Хмарник свою співрозмовницю свіжою інформацією. — Гадаю, що то ваш Гуфі її підірвав.

— Стривайте, якщо страхоміна невидима, то як він міг її підірвати? — здивувалася Інга.

— Той твій Гуфі у руках щось мав?

— Плеєр. Такий пристрій, щоб музику слухати.

— Знаю я про такі пристрої. То, певно, йому Космотуменова агентура підкинула страхоміну під виглядом плеєра. Вибух дезорієнтував патрульних, вони втратили час, а суперагент і вселився. Все зрозуміло, — зітхнув Хмарник. — Буде з ним тепер мороки.

— Гаразд, — заквапилася раптом Інга. — Мені час повертатися, а то вчителі сваритимуть. Дякую за все… Як же мені ту стрілу нести? От якби вона хоча б на олівець була схожа, то жодних проблем, а тут…

— Господи, які ж все-таки забудькуваті ці сучасні діти! Стрілу взяла, а що з нею робити, не спитала, — похитав головою Хмарник. — Лід, з якого стріла зроблена, не тане навіть при сорока градусах тепла! І не ламається вона!.. — кинув Хмарник навздогін дівчинці, яка швидко мчала вниз.

Перша хвиля дощу вже проминула Говерлу, вимочивши всіх непередбачливих туристів до нитки. Підопічні ж Вікторії Михайлівни та Артема Денисовича почувалися у своїх дощовиках цілком комфортно.

Інга вигулькнула з лісу останньою. Принаймні так