Роман Росіцький - Лук Нічної Громовиці

на світі для космічної і підземної нечисті — потенційні жертви. Якщо ти любиш гроші і не бажаєш із ними розлучатися, то це означає тільки одне: у тебе вселився солдат із війська Тартарегії. Якщо ти страждаєш на манію величі, то не інакше як хтось із Космотуменових посіпак заволодів твоєю свідомістю.

Дорогою Громовиця розповіла Інзі, як прориваються на землю Космотуменові і Тартарегіїні солдати. Перші прилітають на метеорах, другі — на кам’яних уламках, що викидаються з жерла діючого вулкана. Вся ота нечисть заважає людям добре жити і неабияк їх мучить. Знищити ж загарбників людської свідомості можна особливими стрілами, зробленими майстром Хмарником.

— Його корабель недалеко звідси, — гукнула Громовиця, перекрикуючи свист вітру.

І справді, за якихось десять хвилин із-за хмарної пелени вигулькнув доволі великий корабель, за вітрила якому правили білі купчасті хмари. Громовиця без зайвих церемоній влетіла на палубу і загукала:

— Майстре Хмарнику! Де ви?!

— Та тут я, тут! Чого ти так кричиш, Громовице? Що, знову якась погань прилетіла? — вийшовши зі своєї каюти, озвався господар корабля, якого Денна Громовиця назвала Хмарником. Інга зачудовано розглядала сивого дідуся у сліпучо-білому полотняному одязі, у крислатому брилі з небаченої білої соломи, ще й озброєного здоровецькою люлькою, що більше нагадувала важку довбню.

— Ви вгадали. І тому нам потрібні стріли.

— Кому це «нам»? — зацікавлено перепитав Хмарник, пильно придивляючись до Інги. — Оцьому дівчиськові?

— Добрий день, — не забула привітатися з господарем Інга, хай навіть той і скептично поставився до її можливостей. — Вас щось дивує, дідусю?

— Е-е, дитинко, мене у цьому світі вже більше нічого не дивує, окрім хіба що моїх хмар, — несподівано подобрішав Хмарник і задимів люлькою.

Інга, яка просто ненавиділа цигарковий дим, поморщилася, але вже за мить зрозуміла, що люлька майстра Хмарника особлива. Вона зовсім не тхнула паленим тютюном, а пахла чимось надзвичайно приємним.

— Що, запаху не впізнаєш? — неабияк розвеселився господар корабля. — І не впізнаєш, бо так тільки хмари пахнуть!

— Хмари?.. А й справді. Вони ж повинні пахнути, бо ядра конденсації бувають іноді неймовірно пахучими. — Дуже швидко Інжине здивування поступилося місцем розумінню. — Пилок, часточки прілого листя, солі з океанів — хіба ж воно може не пахнути?

— Ви тільки на неї погляньте, яка мудра, — тепер майстер Хмарник щиро дивувався. — Скажи ще, що ти мої хмари розрізняєш?

— Легко, — усміхнулася дівчинка.

— Ну, я в це не повірю, доки сам не переконаюся…

— Майстре Хмарнику, я мушу вас залишити, — втрутилась у розмову Денна Громовиця. — Ви дасте Інзі стріли? Бо чує моя душа, що на землю прорвалася якась дуже велика погань.

— Коли я тебе підводив, Громовице? Дам я стріли, дам. Можеш цим не перейматися. Як не маєш часу, то біжи, а я тут з мудрою дитиною слівцем перекинуся.

Громовиця потиснула Інжину лівицю і швидко зникла у хмарному лабіринті.

— Ага, то про що це ми з тобою балакали?.. — почав свою мову Хмарник, хоча Інга чудово розуміла, що старий майстер склерозом аж ніяк не страждає. — Оце я зараз хмаринку випущу, а ти вгадай, яка вона.

З величезної люльки стало снуватися біле довге пасмо, зіткане з міріадів ледь видимих льодяних кристаликів. Хмаринка почала підніматися все вище і вище, доки не загубилася на тлі сірої пелени, що вкривала майже все небо від обрію до обрію.

— Периста хмарка. Що тут мудрувати? — відповіла Інга. — Ви щось складніше загадайте.

— Складнішого хочеш? Загадаю, загадаю… — Майстер Хмарник звично потягнувся рукою під лавку, де у нього лежало кілька загадкових для стороннього ока мішечків. Він щось видобув з одного, і вже за секунду з його люльки повалили такі густі клуби, що Інзі стало страшно.

Величезна хмара заклубочилась у височінь, схожа на потужний сповільнений вибух. Хмара росла кілька хвилин, аж доки висотні вітри почали куйовдити її верхівку.

— Поглянути зблизька хочеш? — запропонував майстер Хмарник. — Якщо, звісно, вітру не боїшся.

— Вперед! — Інга тієї ж миті злетіла над палубою корабля.

— Та куди ти?! А корабель мій для чого? — гукнув Хмарник своїй співрозмовниці. — Та й відповідати кому будеш? Вітрам?

Інга сіла на лавку поруч з майстром Хмарником і відчула, як неповороткий на вигляд корабель шугонув угору швидше ластівки. А там було на що подивитися: грозовий фронт котився на гори з північного заходу; гірські вершини немовби роздирали сіре шумовиння хмар, оголюючи на короткий час окремі ділянки лісу; висотні вітри розрівнювали поверхню вертикальної купчастої хмари, ніби розчісуючи її і підстригаючи, від чого перисті пасма летіли у безвість, поволі втрачаючи форму.

— А що то таке? — спитав Хмарник, тицяючи люлькою у своє причесане вітром творіння.

— Купчаста. Вертикального розвитку. Досягає висоти сім кілометрів.

— А в тропіках?

— У тропіках тепліше, то дістатися й вище може.

— Невже цього у школі вчать?

— Хто хоче, той вчить, а хто не хоче… Ура!!! — вигукнула дівчинка, коли Хмарник несподівано кинув свій корабель униз.

— Злякалася? — з надією у голосі запитав Хмарник.

— Ага! — кивнула Інга сміючись. — Все життя так лякалася б!

— Ти… це… про стрілу не забула?

— Про стрілу? А ви що, мені тільки одну дасте?

— А ти ж скільки хотіла?

— Ну, хоча б з десяток.

— Дам одну, бо то одномісний корабель був.

— А ви звідки знаєте?

— Надивився я на тих Космотуменових суперагентів донесхочу. І всі кораблі їхні напам’ять вивчив, — зітхнув майстер Хмарник. — На цьому один прилетів, я точно знаю, то й одну стрілу дам. Ти не думай, що я скнара, просто ті стріли особливі.

— І чим же вони такі особливі?

— Зараз покажу, — пообіцяв Хмарник і відчинив двері своєї каюти. — Заходь.

Всередині хмарний корабель виглядав зовсім