Роман Росіцький - Лук Нічної Громовиці

— Ти жартуєш?

— Які там жарти! Ще п’ять хвилин такого дощу — і доведеться спускатися сидячи.

— Дівчатка, все гаразд? — запитав у подружок Артем Денисович, який замикав групу. — Вам допомогти?

— Та ні, ми собі дамо раду. Краще допоможіть Марійці, — Інга показала вниз, де, раз по раз падаючи, ковзалася Марійка Галайда.

Артем Денисович поквапився їй на допомогу, тож тепер Інзі ніщо не заважало транспортувати Іру вниз. Вона обхопила подругу руками і відірвалася від землі. Летіти вирішила збоку, бо стежкою довелося б обминати заклопотаних туристів. Взявши праворуч, Інга повільно попливла у зарості низькорослих кущиків з приємним рожево-фіолетовим цвітом. Хтось казав, що то рододендрон.

За три сотні метрів спуск став майже прямовисним. Не знати чому Інгу охопив несподіваний страх. Дівчинка так судомно стиснула подружку, що та аж скрикнула:

— Ти чого?! Боляче ж!

— Вибач, сама не знаю, що зі мною. Мені здалося, ти падаєш, — мовила Інга, відчуваючи, що страх минув.

За п’ять хвилин Іра вже стояла на самому краю лісу і чекала своїх, які мали б спуститися не раніше, ніж за п’ятнадцять-двадцять хвилин.

— Куди ти? — запитала Іра у подруги, яка зібралася повернутися.

— Щось мені наш Гуфічок не подобається. Надто вже він спокійний і умиротворений. Треба поглянути, що він там задумав.

— Гадаєш, знову Космотумен дався чути? — висловила припущення Іра.

— Запитаю у Громовиці. Якщо Вікторія Михайлівна мене шукатиме, скажи, що я пішла до туалету.

Інга стрімко злетіла у навислі над землею хмари і помчала на спалахи блискавиць.

Денна Громовиця походжала хмарами так само заклопотано, як і раніше, але гостю зауважила одразу.

— Давно не бачилися, — усміхнулася Громовиця. — Ти як тут опинилася?

— Екскурсія, — коротко пояснила дівчинка. — Слухай, Громовице, а де подівся Космотумен, коли ми розгромили його штурмові загони біля Воріт Підземного Вогню?

— Утік, — просто сказала Громовиця.

— Але ж крізь фронт без свого війська він ніяк не міг прорватися.

— Не міг, тому й рушив до Антарктиди… А ти не боїшся, що тебе помітять? — раптом спитала Громовиця. — Літати вдень дуже ризиковано. Тут стільки цікавих очей.

— А я обережна… — Та не встигла Інга вимовити ці слова, як повітря здригнулося від несподіваного гуркоту, яскравий спалах пронизав стрілою сіру хвилю дощу і не зникав понад секунду. — Що це?

— Не знаю, — стривожилася Громовиця. — Схоже на метеорит.

Тим часом у повітрі засмерділо. Інга пірнула у хмари слідом за Громовицею і побачила дуже дивну картину: вогняний слід поступово танув, ніби гаснучи, а у місці, де спалах черкнув по землі, стояв Гуфі!

— А він тут як опинився? — не знати чому Інга злякалася і через це страшенно розгнівалася. — Я ж п’ять хвилин тому бачила, як він спускався попереду Вікторії Михайлівни!

— Мабуть, повернувся або хтось тобі очі відвів, — мовила Денна Громовиця.

— А це як?

— Просто. Послав замість нього фантома.

— Хто? Кому це потрібно?

— Є тут любителі.

— А що він тут робить під час грози? — Інга дивилася вниз крізь невеличкий розрив у хмарах, упізнаючи місце. Гуфі стояв там, де вона транспортувала Іру, щоб не потрапити на очі цікавим. Чесно кажучи, місце і справді було трохи моторошним, якщо ти не вмієш літати: крутизна просто-таки жахала. До вершини звідси було далеченько.

— Приймає гостей, — похмура Громовиця про щось міркувала. — Гарний сюрприз, нічого не скажеш. То був десантний корабель з великої Космотуменової армади. На таких прилітають суперагенти, вишколені, натреновані і тому дуже небезпечні.

— Гірші за тих, що я відстрілювала?

— Гірші, причому набагато. Вони так просто з окупованого тіла не вилізуть. Тут потрібні інші методи впливу.

— Десантний корабель? Я чогось, напевно, не розумію, — похитала головою дівчинка. — А як він прорвався крізь озоновий фронт?

— Це не проблема, якщо метеор великий за розміром. Передові загони стратосферників спалюють їх високотемпературним вогнем, але вони не встигають знищити десантний корабель, якщо швидкість його сягає понад ЗО кілометрів за секунду, а маса перевищує 200–300 грамів, — пояснила Громовиця.

— Ти хочеш сказати, що ці суперагенти проникають в тил, і їх тут ніхто не відловлює?

— Намагаються зловити. Для цього створено спеціальні загони — патрульні Неба. От тільки діють вони не надто ефективно.

— Чому?

— А тому, що на поверхні землі дуже кепсько почуваються — забагато лихої енергії.

— І їх можна побачити? — спитала Інга.

— Іноді можна, — сказала Денна Громовиця. — Вони допомагають людям уникнути біди. Так от, коли хтось із Космотуменових суперагентів зумів у людину вселитися, то патрульні вже нічим не допоможуть. І це саме той випадок. Схоже, хлопчисько недарма тут лишився, він знав напевне, що десантний корабель прилетить саме сюди.

— Я зможу знищити їх своїм луком?

— У тому то й біда, що не зможеш, — зітхнула Денна Громовиця.

— А що ж тоді робити?

— Скажу, якщо ти візьмешся за цю невдячну роботу.

— Ти сьогодні говориш якось дуже загадково, — розхвилювалася Інга. — То є зброя проти них чи ні?

— Звісна річ, але, на жаль, стріл я тобі не зможу дати. Мої стріли годяться тільки для пересічних примар, а для спеціально навчених головорізів вони не страшніші за голки. Тут потрібні зовсім інші стріли.

— Які? Де їх узяти? Думай швидше, бо Гуфі вже, напевно, хліб-сіль своїм новим окупантам підніс.

— Не поспішай. Зараз поспіх уже не має значення. Тож якщо ти готова, я тебе заведу в потрібне місце, — пообіцяла Громовиця.

— Я готова. Показуй дорогу, — рішуче мовила Інга, і Громовиця полетіла на південний схід.

— Усі люди