Томас Тімайєр - Закон Хроноса

Т овсті фіранки були зшиті як зі шкіри. Крізь них не проникав жоден промінь світла. Тільки там, де вони змикалися, можна було роздивитися світлу смужку. Над робочим столом висів газовий ріжок, освітлюючи стіл. Решта кімнати потопала в темряві.

Берінгеру знадобилося досить багато часу, щоб очі звикли до тьмяного освітлення. Незабаром він міг розрізнити контури книжкових полиць, секретера й декількох великих картин на стіні. Багатий будинок, промайнуло у нього в голові, але нічого більше подумати він не встиг, тому що його запросили зайти. Радник міністерства Натаніель Штрекер сидів за столом і уважно на нього дивився. Впливова людина. Велике цабе в уряді. Права рука канцлера. З таким краще не псувати стосунки.

Його син Карл був студентом юридичного курсу. Багатенький спадкоємець, незмінна жертва бідних однокурсників, які перетворили його життя на пекло. Коли справа набувала серйозного оберту, він ховався за татуся, і той усе влаштовував. У минулому Берінгер виконав для нього кілька замовлень. Пристрахати непокірливого професора, трохи поліпшити оцінки, допомогти уламати дівчаток,— щось подібне. Але зараз справа полягала інакше. Цього разу музику замовляв Берінгер.

Штрекер був огрядним чоловіком із великою лисиною та бакенбардами. Сірі штани, сірий жилет, біла сорочка, кишеньковий годинник, запонки, ідеально зав’язана краватка — все це було найкращої якості.

Берінгер був упевнений, що його пустили тільки тому, що за нього попросив Карл.

Штрекер відкашлявся.

— Мій син сказав, що у вас до мене якась справа, пане?..

— Берінгер.

У правому оці блиснув монокль. Штрекер указав на стілець навпроти.

— Будь ласка.

Берінгер сів. Почувався він ніяково. Удома, у своєму оточенні, він був хазяїном. Там усі танцювали під його дудку, його слово було законом. Тут же він тільки лакей. Ніщо, ніхто. Струп на коліні, бруд під нігтями. Такі, як Штрекер, обертаються в інших сферах. Одна тільки картина за спиною коштує більше, ніж Берінгер заробив за все своє життя.

— Можна поцікавитися, що вас до мене привело?

— Я…— Берінгер відкашлявся. Він не знав, як почати. Штрекер не зводив із нього очей і в той же час крутив у пальцях щось на кшталт медальйона або талісмана. Таке враження, що монокль дозволяв йому бачити людей наскрізь.— Я продаю інформацію. Імовірно, вас це зацікавить.

— Інформацію? — уп’явся в нього поглядом Штрекер.— Мій син знає, про що йдеться?

— Я йому тільки натякнув. Сказав, що хочу говорити безпосередньо з вами.

— Мені не подобається, що син плутається з такими людьми, як ви, але це його справа. Зрештою, він уже досить дорослий. І досі, здається, ви справно виконували свою роботу.

— Дію, як умію,— відповів Берінгер.— І тримати язик за зубами в мене добре виходить.

Штрекер кивнув.

— Поки ви не вплутуєте моє ім’я у свої брудні оборудки, я можу це терпіти. Однак мене ви не залякаєте. У швидкому майбутньому в цій країні подме інший вітер. Настають дні хаосу, мародерів і паразитів. Але якщо бур’яни швидко розростуться, ми дуже швидко вмикаємо світло, якщо ви розумієте, про що я кажу,— він клацнув пальцями.

— Цілком і повністю,— сказав Берінгер, який завжди знав, як утриматися на плаву.— Інформація може виявитися дуже цікавою для вас і ваших друзів. І починатися вона буде іменем: Карл Фрідріх фон Гумбольдт.

Штрекер деякий час помовчав, не зводячи монокля з відвідувача. Потім невдоволено фиркнув:

— Гумбольдт, гм?

— Саме так,— посміхнувся Берінгер. Він добре розбирався в людях. Незацікавленість Штрекера була вдаваною. Насправді той уже попався на гачок.

— Що з ним? Зарозумілий вискочень. Статті про нього в газетах здіймають справжню бурю, але цей галас дуже швидко стихає. Я читаю газети, наскільки вам відомо. Я знаю про те, що відбувається в його підвалі. Про це ви хочете зі мною поговорити?

— Певною мірою.

— Тоді, я сподіваюся, ви розповісте щось новеньке, адже, як виявилося, вся ця історія була просто газетною качкою. Від початку й до кінця її придумав жалюгідний репортерисько, якому потім довелося виправдовуватися.

Берінгер посміхнувся.

— А що коли я скажу, що це була не качка?

— Що ви маєте на увазі? — Штрекер випустив медальйон із пальців. Такого символу Берінгер іще не бачив. Око, коло й трикутник.

Очі Берінгера перетворилися на щілинки.

— Облишмо недомовки, пане Штрекер. Ваш син, звісно ж, повідомив вас, що йдеться про машину. Я б не приїхав сюди через якусь газетну качку,— він підвівся.— Можу розповісти вам дещо цікаве про цього птаха, але спочатку хочу довідатися, скільки ви за це заплатите. Мені не хочеться витрачати час на ігри.

Штрекер опустив очі на медальйон.

Берінгер чекав. Він розумів, що почав ризиковану гру. Такі люди, як Штрекер, слухатимуть тільки тоді, коли їм приставлять пістолет до грудей. А це неможливо. Скоріше вже вистрілять у вас.

— Я знаю, що ви й деякі інші високопоставлені особи виявляєте особливу цікавість до Гумбольдта і його винаходу. Чому, мені невідомо, та й не дуже цікавить. Те, що я прочитав у газеті, здалося мені занадто дивним, щоб бути правдою. Але потім я навів довідки, і виявилося, що цей пристрій дійсно існує. Більше того, він уже працює.

Натаніель Штрекер кинув на нього повеселілий погляд.

— Звідки ви знаєте?

— Дозвольте залишити це при собі. Те, що в Гумбольдта є машина часу, і вона успішно пройшла перші випробування,— це факт.

Штрекер засопів.

— Знаю. Але це всього лише іграшка, прототип.

Занадто мала, щоб відправити в подорож у часі людину. Що ж ви хочете мені розповісти?

— Я кажу не про маленьку машину, а про велику.

— …велику?

Берінгер посміхнувся.