Томас Тімайєр - Закон Хроноса

далеко позаду, і тільки хвилі оточували його. Він почу вався пішаком у грі припливів і відливів. На поверхні води гойдалася дерев’яна дошка, за яку він і вчепився. Раптом почувся легкий свист. Спочатку Оскарові здалося, що це вітер, але потім він зрозумів, що це не так. Свист ставав дедалі голоснішим і невдовзі перетворився на грім. Попереду злетіла в небо колона з вируючої пінної води. Вона розсипалася дрібними краплями води, що осіли дощем на волоссі й на обличчі. Але це був не дощ. На оранжевому небі не було ані хмарини. Оскарові здалося, що він поплив швидше, немов підхоплений невидимою силою.

І тут він побачив.

Посередині озера утворилася глибока лійка, з якої піднімалася вируюча піна. Вир був готовий поглинути всіх і кожного. Саме такий вир колись описував Едгар Аллан По. Вода захоплювала на глибину все — діжки, дерева, кораблі. Захопила вона й Оскара. Усе швидше й швидше обертався він навколо пекельної діри, у глибині якої сяяло неприродно біле світло. Спочатку юнак намагався боротися й пливти проти течії, але вона була занадто сильною. Він борсався й кричав… а потім прокинувся.

Подивився на годинника. Третя година.

Підвівся, похитуючись, і підійшов до вікна. Місяць був незвичайно світлим. Круглий диск висів на чорнильному небі, оточений тисячами зір. Яка ніч!

І який сон!

Оскар міркував, що б мали означати сновидіння, коли раптом помітив рух у саду. Промайнув темний силует із лампою в руці й пішов у бік лісу. За ним бігла маленька тінь. Довгий дзьоб, короткі лапки, ранець на спині.

Вілма та Гумбольдт.

Оскар насупився. Що вони робили в саду посеред ночі? Аж тут із будинку вийшов іще один любитель нічних прогулянок. Ноги в нього не згиналися, і він перевальцем потупав за першими двома. Герону явно нелегко було доганяти своїх супутників. Дивно. Куди прямують ці троє?

Довго чекати не довелося: вся компанія кинулася до лісової хатини.

Про сон можна було забути. Оскар одягнувся й вийшов із кімнати. Навшпиньках він спустився вниз по сходах і тільки в кухні надягнув черевики. З будинку вийшов через чорний хід. Ніч була ще гарнішою, ніж із вікна. На листі блищали крапельки роси. У повітрі відчувався запах квітів і вологи. По небу промчав метеор, залишивши за собою світлий слід. Оскар підняв комір і пішов до лісу за батьком.

Йому здавалося, що він знає дорогу, але вночі все виглядало інакше. Місячне світло спантеличувало. Тіні виглядали більш різкими, і в блакитнуватому світлі все здавалося набагато більшим за свої реальні розміри. Невдовзі він зрозумів, що заблукав. Оскар стиснув зуби. Вілма б не потрапила в таку халепу. Вона на диво вміла орієнтуватися на місцевості. Вілма була нічним птахом, тому холодне світло її не збентежило б, хоча гострим зором вона ніколи не відрізнялася. В основному, Вілма орієнтувалася за допомогою нюху та слуху й у темряві почувалася досить непогано. Але зараз вона була з Гумбольдтом.

Де ж ця хатина? Оскар закрутив головою, але не міг розрізнити нічого, крім дерев. Дідько! Залишалося тільки шукати дорогу, але чи знайде він її — це ще питання. Що забув батько в лісі о такій порі? Ясно, що прямував до машини часу, але навіщо? Що це за таємничість?

Оскар уже зібрався було повернути назад, коли це попереду раптом спалахнув жовтий вогник. Він трошки потанцював серед дерев і знову зник. Ліхтар Гумбольдта! Оскар кинувся в той бік. Вогник не можна випустити з уваги. Потім юнак зрозумів, що його можуть почути, тому сповільнив темп і намагався не наступати на сухі гілки.

За хвилину Оскар уже стояв біля лісової хатини. Він видихнув із полегшенням. Вийшло!

Ізсередини чулися приглушені голоси. Двері були нещільно причинені.

Оскар підкрався ближче. У тьмяному світлі лампи юнак побачив, що всі троє справді вирішили забратися в машину часу. Герон був уже всередині, за ним піднімалася Вілма. Останнім сходами піднявся батько. Оскар побачив, як він сів в одне з крісел і дав кілька вказівок Герону. Потім пристебнув пояс. Машина загула, її обриси потьмяніли й розпливлися. Спалах світла — і вона зовсім зникла.

Гумбольдт вирішив випробувати машину вночі й нічого їм не сказав! Оскара немов грім уразив. Чому батько зробив це вночі, як злодій?

Але не встиг він подумати, що могло змусити батька так вчинити, як у хатині спалахнуло яскраве світло і в обличчя вдарив гарячий вітер. У кімнаті заблискали іскорки розрядів, запахло електрикою та іржавим залізом. Із нізвідки перед ним матеріалізувалася машина часу. Величезні кільця оберталися з таким шумом, що стіни тряслися.

Машина була покрита товстим шаром льоду. Клубочилася пара, лунало шипіння. Пролунав голосний тріск. З’явилася тріщина й почала збільшуватися. На підлогу посипалися товсті шматки крижаної кірки. Оскар вислизнув у темряву. Із гуркотом відчинився люк.

Оскарові довелося добряче придивитися, щоб переконатися, що перед ним справді був батько. Ця людина була схожа скоріше на бурлаку. Брудний одяг, розпатлане волосся й неохайна борода. Рухи такі повільні, начебто він страшенно втомився. Потім він, нарешті, обернувся.

Оскар злякався.

Лівий рукав куртки був відірваний і щільно затягнутий навколо передпліччя. Тканина була засіяна темними плямами, схожими на засохлу кров. На штанях були такі ж самі плями. Гумбольдт поранений, але, здається, може вибратися з машини самотужки. Оскар подумав, чи не потрібна, часом, батькові допомога. Але тоді доведеться відкрити свою присутність. Юнак згадав таємничу поведінку дослідника й вирішив не показуватися тому на очі.

Гумбольдт, Вілма і Герон вийшли з машини часу. На лаковому покритті робота виднілися подряпини й діри. Виглядав він дуже пошарпаним. Загалом, усі троє здавалися стомленими, навіть Вілма. Вона дзьобнула Гумбольдта в ногу, і той узяв її на руки. Птах сунув дзьоб у згин його ліктя й відразу заснув. Дослідник узяв лампу й вийшов із хатини. Накульгуючи, він рушив у напрямку будинку слідом за Героном.

Оскар іще довго не зважувався поворухнутися, але потім пішов за ними.

14

Неділя, 13 червня