Адам Багдай - Пірати Співучих островів

вдають, буцімто їм більше років, аніж насправді. І взагалі розпач бере, коли дивишся на неї! Тут тобі могутні кам’яні стіни, які круто спадають аж на дно каньйону, а вона — з копицею на голові! Тут — запах живиці і шум гірської річки, а від неї несе якимись паризькими парфумами! Та ще й повіки вимазюкані якоюсь темно-синьою тушшю, на губах — помада, нігті пофарбовані під перламутр. Я просто дивувався, що земля не затряслася з огиди.

Мене нудило від тих парфумів, очі боліли, коли бачили копицю на голові, але що я мав робити! Старопольська гостинність веліла не звертати уваги на такі дрібниці, отож я й не звертав, а тільки милувався краєвидами.

Каньйон поволі ширшав. Голі скелі поступилися місцем перед лісистими схилами. Тільки часом з-поміж дерев виринали стрімкі шпилі гір. І річка текла тут повільніше, розливаючись красивими голубими плесами. На жаль, невідоме перестало бути невідомим, бо появилися всякі дорожні знаки, з яких незаперечно випливало: ми перебуваємо на шосе Колашин-Тітоград, а річка, яка пробила той чудовий каньйон, називається Мор ач а.

Невідомими зосталися тільки думки Каріни, бо досі вона й рота не розтулила, усе вдавала з себе вишукану даму. Так поводилася, наче дядечко — то її особистий водій, а я — хлопчак на побігеньках. Тільки недалечко од Тітограда озвалася:

— Куди їдете?

— В невідоме,— сказав я.

— Ми до Будви. Правда, я воліла б на острів Свети Стефан, але, на жаль, тато сказав, що це надто дорого. Дев’ять тисяч од душі на добу. На тому острові нібито найвишуканіше товариство і чудовий італійський оркестр. Та що вдієш — тато скнаруватий.

Я взяв до відома, що лисий татусь скнаруватий.

— На острові, — вела далі Каріна, — живуть у старих будинках, ще з п’ятнадцятого віку. Це, мабуть, дуже романтично. Мури старезні, а всередині все ультрамодерне, і за це, власне, й треба платити дев’ять кусків од душі.

— Недорого,— буркнув дядечко.— Досить піймати за день штук дванадцять гадюк, і вже можна жити в мурах п’ятнадцятого віку з модерною серединою, та ще й слухати щодня італійський джаз.— І значливо моргнув мені, а я просто лопався зо сміху — тихо, звісно, бо голосно якось не випадало.

— Вибачте,— Каріна затріпотіла темно-синіми віями,— про яких гадюк ви кажете?

— Про отруйних, — засміявся дядечко.— А ви, панночко, про яких думали?

— Не розумію...

— Ти цього не зрозумієш, бо не ловила гадюк, — втрутився я.— На Синяєвіні одна англійська наукова експедиція ловила гадюк і платила по долару за штуку.

— Жахливо! — заволала Каріна. — Хай би мені платили хоч по десять доларів — я б нізащо не наважилась! Гадюки! Ну й погань! Який жах!

— А ми,— глузував далі дядечко, — спіймали двісті штук.

Здоровенні, як дракони.— І глянув назад, туди, де лежав чохол з наметом.— Веземо їх до Тітограда.

Каріна зблідла і, пойнята жахом, скрикнула:

— О боже! Благаю вас, пане, зупиніться! Я пересяду в «опель»!

Дядечко натиснув педаль.

— То приручені змії,— засміявся добродушно.— Вони ще нікому нічого злого не зробили.

— Ні! — гукнула Каріна. — Я страшенно боюся! Благаю вас...

Дядечко зупинив мамута. Каріна вискочила. Волосся їй настовбурчилось, і перелякана дівчина втекла в родинне коло, до «опеля».

Тепер ми могли лопатися собі зо сміху. І лопалися аж до Тітограда, столиці Чорногорії.

Виїхали ми з красивої долини Морачи. Ліси, гірські верховини, ущелини, потоки зостались позаду. Перед нами розлягалася широка рівнина, яку звідусіль обступали ялові пагорки. Низовина була родюча, зелена, а гори скелясті, голі, немов припорошені цегляним пилом. Ми їхали повз салатові поля кукурудзи, смарагдові тютюнові плантації, бросквинові сади, що скидалися здалеку на клубки просоченої сонячним світлом імли, повз невеличкі домочки серед тінявих шовковиць. Сонце пекло дужче й дужче. Відчувалося, що ми перебуваємо на півдні.

Наспівуючи веселих пісеньок, ми дісталися до Тітограда, а в Тітограді підтягнули «опеля» до станції обслуговування автомобілів.

Перший вискочив з «опеля» Вацусь.

— У вас буцімто є цілий мішок змій? — вигукнув він. — Покажіть, мені кортить глянути!

— Тс-с-с! — осадив його дядечко.— Не репетуй так, парубче, бо перелякаєш їх.

Обережно підступив бідолашний глава родини. З повагою зиркнув на чохол намету.

— Це дуже мило з вашого боку, пане, що ви нас виручили з біди... Ми Пельпінські...— представився він.— Вельми зобов’язані...

Дядечко зневажливо махнув рукою.

— Дурниці, я радий, що допоміг вам. Щасливої дороги.

— То ви їдете далі?

— Так, — поважно мовив дядечко,