Адам Багдай - Пірати Співучих островів

За хвилину в прегарному каньйоні полилася мова Цезарів та Овідіїв.

Дядечко не витримав, пирснув сміхом, а далі так зареготався, що здавалося, боки порве. Проте, на щастя, не порвав, а тільки вигукнув:

— Говоріть, пане, по-людському, а то я лопну!

— Я зразу відчув, що це поляки! — мовив Вацусь.

— Поляки! Поляки! — закричали влад батько, мати і донечка. Їм хотілося кинутися дядечкові в обійми, але дядечко сидів за кермом, отож вони не кинулись, а тільки почали благати, щоб їх рятували.

Дядечко із знанням справи взявся до роботи: з-під заднього сидіння вийняв трос, причепив «опеля» на буксир і ну витягати. Чиста робота, комар носа не підточить!

Вацусь тим часом зацікавився нашим мамутом. Відтягнув мене вбік:

— Де це ви роздобули такого трупа?

— Це ваш «опель» — труп! — буркнув я.

— Людино добра, це найновіша модель, тільки мій старий не вміє водити. Тремтить перед кожним поворотом і повзе із швидкістю сорок кілометрів. Здохнути можна! Ви куди прямуєте?

— У невідоме.

— Не жартуй. Мабуть, до Будви?

— Де це?

— Не знаєш? Над морем. Ми вже там замовили кімнати в готелі, по три куски на душу. А ви?

— Ми з наметом.

Вацусь окинув мене зневажливим поглядом.

— Як цигани.

— Ні, — заперечив я.— Як справжні туристи.

— Дістанеш ревматизму, на старості скрутить тебе. По-англійському вмієш?

— Ні.

— То нема чого пхатися! Тут усі балакають якоюсь чужоземною мовою. Я, брате, два роки в Англії прожив із старим. Ходив до англійської школи. Старий був торговим представником, торгував там і заробляв купу грошей. А може, ти говориш по-французькому?

— Ні.

— Ну, значить, пропав!

— Чому?

— Занудишся! Що ж ти робитимеш?

— А ти?

— За мене не бійся. У старого вистачить грошей. В Будві є де розважитись. Не знаю тільки, чи ви доїдете цим трупом.

— Ти, обережніше! — застеріг я.— Це тобі не труп, а першокласний повіз.

— Тара-тарадайка!

— Гляди, бо заїду в зуби!

— Спробуй!

Я не встиг спробувати, бо саме в цю мить дядечко гукнув, щоб я подав йому французького ключа. Я залюбки лупонув би тим ключем Вацуся. Не подобався він мені. Англієць з Коломиї! Сподівався мене вразити найновішою моделлю «опеля» і тим, що ходив до англійської школи. Велика цяця! Коли б він знав, що ми з Томом відкрили невідомий грот, а в ньому справжній кістяк, то не ляпав би язиком. Бідолаха цей лисий добродій, якого Вацусь назива «старий», і який має нещастя бути його батьком. Марно витрачав гроші на виховання такого екземпляра!

Я подав дядькові ключа, а він тим часом уже витягнув «опеля» з тунелю. Автомобіль був добряче понівечений. Праве крило і фара геть розбиті, мотор не заводився. Словом, амба. Хоч і найновіша модель, а з місця — ні сюди ні туди.

Дядечко помагав лисому главі родини замінити колесо. Батенько обливався потом, а матуся з донечкою милувалися краєвидами.

Вацек не милувався, бо не вмів.

Рушили ми, а точніше наш трудяга-мамут рушив бадьоро вперед, тягнучи за собою найновішу модель «опеля». Сенсація найбільшого калібру! В «опелі» нещасний тато, Вацусь і матуся, а в мамуті ми з дядечком і решта тієї родини, тобто Каріна. Не могла знайти собі якогось польського імені! Уперлася, що поїде з нами, бо читала у «Пшекрою»[8], що на Заході найвишуканіші дами їздять отакими старими автомобілями. Саме в цьому — найбільший шик, фасон і крик моди.

Змилосердилися ми над нею. Хай їй здається, що вона така вже вишукана і сидить у старому «роллс-ройсі», яким королева Вікторія їздила на відкриття парламенту чи деінде.

Байдуже.

Отож за кермом дядечко з міною посланця небес і з люлькою в зубах, біля нього я — без міни й без люльки, зате з твердою думкою, що все-таки треба дати Вацусеві в вухо; а поруч — Каріна, мовби на сьомому небі, елегантна і страшно модерна. З тих, що ото ходять на концерти джазової музики, збирають пластинки з записами її і