Володимир Кільченський - Присмак волі

Зима закінчувалась, і треба було готуватися до сівби, а тільки підсохне — починати спорудження своєї хати. У Андрія з приходом тепла все більше свербіли руки до роботи. Коли він після Благовіщення вирішив поговорити з батьком про нову хату, Федір безпорадно розвів руками, сказав, що у них уже новий управитель землі від князів Острозьких, тож він поїде питати дозволу на закладку обійстя. Проте через тиждень дозвіл уже було отримано. Князі дозволяли розширювати хутори і села, щоб побільше люду розселялося по їхніх землях.

Андрій немов літав на крилах, був безмежно щасливий, бо одного теплого весняного дня Даринка повідомила йому, що у них має бути маля, появи якого чекали на початку зими...

Після Великодня хлопці дружно взялися за роботу — вирівняли землю під будівництво і загатили те місце дерев’яними «бабами» з колод. На допомогу Тиміш привів ще молодих хлопців, і хата за тиждень піднялася вище пояса, а через місяць уже стояв зруб. Устим Дубовик спорудив піч, і на тому будівництво зупинили: очікували косовицю, щоб покрити стріху соломою, а тоді вже мали закінчувати все всередині. Андрій тим часом займався спорудженням загону для худоби та іншої живності, а Даринка в обідню пору приносила коханому чоловікові різні страви у горнятках.

Усе складалося добре і в Тимоша. Він не раз говорив Андрієві про те, що невдовзі засилатиме сватів до Орисі, бо їм теж уже хотілося пов’язати своє життя парою.

Косовиця підходила до кінця, і люди поспішали впоратися, щоб літні дощі не намочили скошене збіжжя. З самого ранку до пізньої ночі гупали ціпи по селу, вибиваючи зерно з колосся нового врожаю. Андрій з батьком спішили у поле, щоб встигнути доваляти ячмінь і зробити снопи. Робота йшла успішно, учотирьох уже й закінчували в’язати, як почули зі сторони села шалений гавкіт собак та розпачливі вигуки людей. Усі, хто працював на полях, кинулись ловити своїх коней і, зібравшись гуртом, помчали до села, звідки вже було чути загальний крик, змішаний з ревом худоби, верещанням свиней і безладним скавучанням собак.

Улетівши в село, побачили, як ледь не з кожного двору ногайці (татари з приазовських степів) виводили зв’язаних людей, нещадно підганяли їх канчуками. Гнали й худобу. Повсюдно точилась смертельна бійка між скуластими ногайцями та поселянами. Федір гукнув хлопцям, щоб мчали до свого дворища рятувати сім’ю, а сам поскакав до церкви, звідки також долинали крики.

Незабаром він був уже там. Побачив, що декілька десятків татар насідали на жменьку козаків, які, стоячи спинами до церкви, відбивалися від нападників. Староста Підлужний підскочив до ватаги оскаженілих татар, відтяв голову одному з нападників, а далі став шалено рубати ворогів на всі боки. Уже не один чужоземець звалився з коня, і захисники церкви, підтримані старостою, прикінчили ще декількох нападників. Ті не очікували такого повороту подій, тож розвернули коней і з гиканням поскакали далі до хат, сподіваючись, що там спротив буде меншим і вони візьмуть собі ясир, за який поклали голови їхні товариші.

Піші козаки стрімголов кинулися у село, а Федір розвернувся і чимдуж поскакав до своєї оселі. Там уже йшла жорстока різня. Побіля воріт лежали порубані тіла. Федір влетів на подвір’я і побачив, що з десяток ногайців рубаються з Андрієм та його хлопцями. Батько з криком підлетів до гурту і несамовито став кришити ворогів, кров бризкала в обличчя під ударами його шаблі. Знахабнілі татари охолонули, але, маючи чисельну перевагу, продовжували завзято рубатися з хлопцями. Іванові та Андрію вдалося підрізати двох вершників, і вони, дико заверещавши, вискочили за ворота. За ними, не витримавши натиску, — решта нападників.

Усі спішилися і стали гукати матір, Даринку, менших дітей. Коли побачили, що вони вилазять з льоху, почали з радістю допомагати, а ті плакали від щастя порятунку. Батько наказав усім, щоб манівцями бігли до річки, пливли на другий берег і заховалися у лісі. Мати і Даринка, взявши дітей за руки, прожогом кинулися до річки.

Андрій з тривогою та сумом лише подивився їм услід. Оглянувши зброю, Федір повів за собою Андрія, Івана та Грицька у бік оселі Дубовиків. На своєму шляху ворогів не зустріли, а наблизившись до Устимової хати, побачили юрбу татар, що вже поралися біля бранців, зв’язуючи їм руки, і виганяли корів. Козаки швидко підскочили до спішених татар. Не встигли ті добігти до своїх коней, як уже каталися по землі у передсмертних конвульсіях. Із двору дядька Устима вискочило більше десятка загарбників, і з сусідніх хутірців мчали на підмогу ногайці з криками і улюлюканням.

Андрій краєм ока побачив серед бранців Тимоша й Орисю. Вони кричали йому, щоб допоміг визволитися. Андрій не встиг цього зробити, бо юрба ворожих вершників підскочила до нього, зав’язалася страшенна рубка. Четвірка захисників разом із Федором повернулись спинами до огорожі і тримали натиск. Усе змішалось у вирі бою за життя, а ногайці, бачачи свою чисельну перевагу, вже притискали їх до огорожі, смакуючи свою перемогу, та з балки вискочило декілька інших сельчан. Вони рішуче билися з ворогами, що насідали. Піт і кров заливали Андрієві обличчя. Витираючи їх поспіхом, побачив кров на рукаві і не міг зрозуміти, чия це кров: його чи ворожа. Нерівні були сили, і вже піші односельці один за одним падали, підтяті кінними ногайцями. Федір крикнув:

— Хлопці, прориваймося! Бийте всі в один бік, на того, хто в кольчузі!

Усі наполегливо стали тиснути на того бусурмана, який, напевне, був старшим, і декілька разів діставали його, проте ногаєць завзято захищався, і кольчуга не раз допомагала йому. У якусь мить він не встиг ухилитися, пропустив удар і, зігнувшись, відступився. Тепер усі четверо, махаючи шаблями, стали виходити з оточення. Навпроти Андрія бився завзятий татарчук, який