Володимир Кільченський - Присмак волі

Навіщо їм ті ворожіння дівчачі? Треба хмиз збирати, щоб Купала палити. А від річки линули ніжні голоси. Кожна чекала, куди попливе її вінок, який покаже, де живе миленький і коли заміж забере. Ой, у полі, де пшениченька, Походжала там русалонька. Русалонька, як та квіточка, У віночку та й голівонька. Ой, на Івана, ой, на Івана Красна дівка зілля конала. Квіти збирала, віночок плела, Далі водою та й випускала.— Плинь, віночку, по синій хвилі. Поплинь, віночку, де живе милий...

Деякі парубки за старим звичаєм, роздягнувшись, виловлювали віночки тих дівчат, до яких мали симпатії, а тоді ганялися за ними, щоб поцілувати. А дівчина втікала, відмовляючись від віночка, бо це, мовляв, не її...

Уже хтось запалив вогнище і всі побігли швидше, щоб подивитись, як горить Купала, та кинути у вогонь трохи хмизу, щоб згоріли чари відьомські. А як вогнище прогоріло, то хлопці почали плигати через вогонь. Потім знайшлися і пари, які стрибали разом, узявшись міцно за руки, щоб купальський вогонь не розлучив їх. Як цей вогонь став згасати, то чимало парубків пішли до гаю — шукати цвіт папороті, а великий гурт молоді усівся біля багаття, і полинули купальські пісні про кохання...

Єднання 

Після Купала життя завирувало з новою силою. Треба було косити пшеницю, жито, ячмінь, а далі — просо... Уже наближався й Спас.

Дуже мало було часу на такі жадані зустрічі Андрія з коханою Даринкою, а коли вони відбувалися, то вже, мабуть, тільки зорі і ті не могли намилуватись їхнім коханням та вогнем жаги... Андрій працював не покладаючи рук, бо мав надію, що батько дозволить йому засватати Даринку, без якої і життя було немилим.

Одного разу, впоравшись із роботою, Андрій спитав батька, чи подобається йому Даринка, донька Михайла Олійника. Батько, поглянувши з посмішкою на нього, ствердно кивнув головою. Спав камінь із серця закоханого Андрія, і він уже рахував дні, коли закінчиться Пилипівський піст і можна буде засилати сватів. Після Покрови самий раз оженитися та привести у батьківський дім кохану Даринку. Довго цього дня радилися в оселі Підлужних. Як же все влаштувати, щоб і молодятам було добре, і перед людьми не соромно?

Після Спаса вирішили засилати сватів, щоб ще цього року, як Бог дасть, оженити Андрія. Як гадалося, так все й сталося: восени в домі Підлужних з’явилась гарненька і чепурненька невістка Даринка. Поки молодих відділять до свого житла, вони зимуватимуть з усією сім’єю Підлужних, а саме від цього так раділи менші — Миколка та Галинка. Вони увесь час крутилися біля Даринки і в усьому намагалися їй допомагати. Іноді Галинці дозволялося зайти в той куточок, де стояли ліжко молодих і скриня з приданим. Мала дуже раділа, особливо коли розглядала придане Даринки.

У Андрія сили подвоїлися. Він уже з першими морозцями поїхав із батьком заготовляти ліс для спорудження житла, а місце вибрав неподалік від Тимоша — там була заводь річки. Даринка стала гарною дружиною. Андрійко завжди був охайно вдягнений, веселий, та й зі свекрухою у молодої дружини не було суперечок, шанувала вона другу матір — Тетяну.

Того року, ще наприкінці листопада, подули північні вітри з Московії, і час від часу сніг, що падав, став залишатися на землі. То вже, щоб робити запаси лісу, треба було й сани ладнати. Отож Андрій разом з Іваном та Григорієм ретельно готувалися до поїздки в ліс, а потім допізна пиляли там дерева і цюкали сокирами.

Після поїздки до повіту Федір приїхав засмучений, бо їхні землі приписали до польського поміщика. Отож одного вечора довго сиділи та радились, як далі жити, кому при новому устрої вони будуть приписані, до якого пана, і невідомо, чи лишиться у них земля, хоч вони і вважалися вільними, бо приписані до Самарського куреня. Федір відчував великі зміни і в новому панові не бачив добра, а відстоювати свої вольності не міг, бо на Січі майже нікого не лишилося, зводять нанівець пани-ляхи волю козацьку. «Якими потрібними були козаки, коли під самий Смоленськ ходили виручати польського короля і під Москвою стояли, — розмірковував Федір. — А під Хотином з гетьманом Сагайдачним кров’ю козацькою врятували від турецького розгрому поляків і короля Владислава. Тепер реєстрових козаків майже не залишилося, та й тим не платили реєстрові гроші... А польських гарнізонів, розміщених князем Потоцьким, ставало все більше. З того було мало користі, усім відомо, що без Запорозького війська не було кому тримати кордони, і татари знову стали шугати по Україні та безкарно брати народу неволю...»

Річки скувало кригою, і Федору як старості знову потрібно було організовувати засідки і роз’їзди у місцях, звідки могли прийти татари. Не раз Андрій перебував у дозорі разом із трійкою вірних друзів. Після холодних зимових ночей Даринка розтирала його застигле від степового вітру тіло. Так гарно було від тих розтирань... Коли час дозору закінчувався, Андрій вже мріяв про Даринку, особливо після того, як вона одного разу притримала чоловікову руку побіля свого животика і тихенько промовила, що вона мріє про народження маляти... Де б не бував Андрій, він