Леонід Григорович Кононович - Чигиринський сотник

виважив руку і махнув, аж свиснуло у повітрі. Не жарти був той удар — якби свою шаблю не підставив Михась, то розчерепив би йому голову клятий Барабаш ураз. Брязнули клинки, аж іскри посипалися. Плигнув Михась назад і спинився, розкрившись геть і шаблю опустивши. Тут мордань ґав не ловив — рубонув із плеча, всю вагу свого тіла вкладаючи у той удар, та трапила його шабля у порожнечу. Не втримався він на ногах і заорав носом у землю.

— Га-га-га! — зареготалися козаки.

— Гарно ти вмієш битися… — каже Михась. — Ну вставай-бо!

Зіпнув мордань, а тоді на ноги схопився і знову до Михася. Схрестилися їхні шаблі, й пішов герць, що куди тобі. Та Барабаш лютує та піниться, а Михась на місці стоїть і тільки удари відбиває, та так легко, що замилуєшся. От рубалися вони, рубалися, коли ж Михась і каже:

— То, може, й доста, га?

— А що, злякався! Злякався?! — каже мордань.

— Я?! — питає Михась.

— А хто ж іще!

Нічого не сказав на теє малий козак, лише крутнув клинком, — і Барабашева шабля так і хуркнула над головами.

— Добре, сину! — каже хтось позаду. — Хто се тебе гишпанського виверту навчив?

Озирнувся Михась, аж там запорожець стоїть. У свиті простій та шароварах з валу, а вид перетятий шабельним ударом — так шпарко рубонули його колись, що лице стягнуло близною, мов старий шкурлат.

— Дід учив… — каже малий козак. — А ти хто?

— Обух мене прозивають, — каже запорожець. — А тебе?

— Михасем хрестили.

Тут мордань знайшов свою шаблю, що аж до обори відлетіла, та й біжить назад. А запорожець йому й каже:

— Годі, козаче, плигати… Якби у справдешньому герці, то давно вже зарубали б тебе.

— Та я йому зараз кров пущу, собачому синові! — каже Барабаш.

Коли ж тут хтось як крикне:

— А хто се дозволив шаблюки з куреня брати?!

Дивиться Михась, аж до гурту підходить чорнявий парубчак. Ув одежі добрячій і червоним поясом підперезаний — знати, що не простий чоловік.

— Кому се ти хочеш крови вточити, собачий сину? — питає в Барабаша. — Отсьому козакові?

— Не козак він, — одвітує мордань, — а заволока!

— Все одно, — каже парубчак, — у Січі перебуває і під захистом коша запорозького! А шаблюками заказано битися, бо вже такі, як ти, торік носи один одному поодтинали! — І до козаків: — А ви стоїте та й дивитеся? Всім по десять київ звелю всипати!

— Не винні ми, пане отамане, — кажуть козаки, — то Барабаш всю цюю бучу зняв!

Подумав отаман та й каже:

— Добре… шаблі давайте сюди, а ти, — глянув на морданя, — десять днів у кашоварів будеш дрова рубати та казани мити!

— Так черга ж не моя! — каже той.

— Хоч і не твоя, так се покара тобі буде, що хтів братню кров на Січі пролити! — Й до Михася: — Се тебе Бузьки в степу знайшли сьогодні?

— Угу, — каже Михась.

— Я курінний над хлопцями-недолітками, звуся Волошин. Катай бігом до канцелярії, тебе кошовий гукає! Як до куреня нашого запишуть, то зголошуйся до мене. А сього бенцвала,[29] — показав на Барабаша, — не слухай… він усім новим козакам каже, що старший, за що вже й київ заробив чимало!..

— А де тая канцелярія?

Тут старий запорожець кивнув Михасеві.

— Ходімо, — каже, — я одведу тебе, сину!

В канцелярії горіла одним-одна свічка. Зняв Михась шапку коло порога та й бачить: сидить за столом пан кошовий з люлькою в зубах, а коло нього той запорожець, которого Богуном прозивають.

— О, — каже Богун, — диви, пане отамане… се і є той хлопчак, що про нього я тобі казав! Так лепсько, собака такий, запоясником поціляє, аж дивитися любо! — Й до Михася: — Тільки чого ж ти в око того ляшка не лучив, га?

Михась і знітився.

— Як се, — каже, — живого чоловіка — та в око?..

— А що?

— Він же ним бачити нічого не буде!

Тут зареготалися козаки, аж свічка мало не погасла.

— Ох, сину, — каже кошовий, — щира в тебе душа! Та як надивишся ти, що вони коять із козаками та людом хрещеним, то другим духом будеш дихати…

— Не тільки запоясником уміє він орудувати, — каже Обух, — а й шаблею гарно ворочає… як бився із козаком з хлопчачого куріня, то