Леонід Григорович Кононович - Чигиринський сотник

Як допався Михась до кулеші, то аж за вухами лящало, — зучора нічогісінько в роті не мав. Їсть і зиркає спідлоба навсібіч — се ж у Січ він потрапив, що про неї дід стільки розповідав!

Хата, що в ній козаки вечеряли, така була вбога, що хоч плюнь. Недарма й куренем звалася — стіни облуплені, замість долівки земля втолочена, а крізь стелю бовдур видно і зірки на небі. Була там ще піч, піл довжелезний, де тії хлопці спали, і образи на покуті. А як почав Михась козаків розглядати, то аж зачудувався: босі всі, замурзані, мов чорти, і такі обдерті, що лата на латі світить. І вечеря скупенька була: як виїли куліш із дерев’яних ночов, то принесли кашовари печену рибу, котрої дісталося кожному всього по одній. Не привик Михась до такого наїдку, та що вдієш — слава Богу, хоч голодним не зоставили.

От повечеряв він, перехрестився до образів і кашоварам подякував. Виходить надвір, аж тут і кажуть йому:

— Гей, ти… заволоко!

Зиркнув малий козак, коли ж се той мордань, що Барабашем прозивається. Аж тепер розгледів Михась, що пика в нього зухвала, ніс довгий і бамбулкуватий,[28] а оселедець аж за вухо закручений.

— А що? — питає Михась.

— Ондо глянь… кров на нозі!

Зиркнув Михась на ноги, та нічого не побачив.

— Де?

— Уклонився козі! — зареготався Барабаш.

Прикусив Михась губу. Купив його мордань, що вже й балакати!

— Та ти, бачу, жартун… — каже він Барабашеві.— А от скажи: покіс!

— А нащо?

— А, — каже Михась, — боїшся? Боїшся сказати, еге?

— Я?

— А хто ж іще!

— Та я нічого не боюся!

— А скажи!

— Ну, то й скажу! А що?

— То скажи!

— Ну, — каже Барабаш, — покіс…

— Поцілуй кота під хвіст! — зареготався Михась, а за ним і всі хлопці січові, що позбиралися зокола.

Стиснув Барабаш кулаки, та мовчить.

— А от скажи: кресало! — каже йому Михась.

— А се нащо?

— Просто так… от скажи!

— Ну, кресало…

— Вкрав Барабаш сало! — знову зареготав Михась, а за ним і братчики всі, що слухали ту чудасію. — А от скажи: лопух!

— Ну, лопух… та й що?

— Твій батько спух! — ще дужче зареготався Михась.

Тут Барабаш упритул підступився до Михася.

— Ти ба, — каже, — який змисний! А могорич ти коли мені будеш ставити? — питає.

— А за що се?

— А я старший тут і до гурту нових козаків приймаю! Як добре мене уконтентуєш, то буду прихильний до тебе.

— Ага, — каже Михась, — розігнався! А як доведеш, що ти старший?

— А що?

— З пістолів умієш влучати?

— Умію.

— А з мушкета?

— І з мушкета вмію.

— А шаблею орудувати?

— Да я перший рубака в курені! — каже мордань. — Усі фехти запорозькі знаю.

Посміхнувся Михась.

— Ану давай шаблі, то спробуємо, хто кого!

Барабаш і в боки взявся.

— А давай! — каже. — Да я тобі зразу кров пущу! Ну ж бо, хлопці, несіть шаблюки!

— Пан отаман буде гніватися… — загомоніли козаки. — Тими шаблями тільки вправлятися дозволено, а не герці одбувати.

— А то чом? — питає Михась.

— А щоб не покалічили один одного!

— Та його ж іще й до куреня не вписали! — каже мордань. — Мені за нього нічого не буде, а він мене й дряпнути не подужає. Несіть-бо!

Тут хтось із гурту шатнувся до хати і за мить вибіг звідтіля, тримаючи дві кривулі у простих шкуратяних піхвах. Кинув мордань одну шаблю Михасеві, а другу взяв собі.

— Ой, шаблюко ж ти моя! — каже, дістаючи її з піхов. — Стільки голів татарських ти постинала, стільки крови бусурманської пролляла! Ану спробуємо ж, яка то шкура на цьому заброді!

Та