Леонід Григорович Кононович - Чигиринський сотник

— Гаразд, — каже кошовий Михасеві,— а як же ти в степу опинився?

— Наш хутір нечисть запалила, а я на коні втік!

— Нечисть?

— Угу.

— А не татаре?

— Татаре теж були, бо їх із собою той чорт привів, що фиглі-миглі всякі показує.

— А коли ж сей пожар стався?

— Вчора.

— То ти, виходить, з тих країв… з-під Охматова? — озвався запорожець.

— Авжеж.

— І оце за однісіньку ніч аж за порогами опинився?! — каже кошовий. — Ти дурний, хлопче, чи тільки вдаєш такого з себе?

Михась перехрестився.

— Хрест по пузі вибриком! — каже кошовому. — Нехай грім поб’є мене, коли неправду кажу! Нехай на мене отсії образи святі попадають, як брешу! Нехай… нехай мене перва куля в бою не помине й у самісіньке серце лучить!

Усміхнувся кошовий отаман.

— Ото вже втішний козак! Але як же такеє могло статися з тобою, га?

— Бо тут без нечисти не обійшлося… — каже Михась. — Прибився до нас учора увечері звіздар князя Яреми і попросився переночувати. А тоді він вертеп показував, та не простий, а чарівний… чорти, певне, йому помагали в тому ділі! Од того вертепу загорілася кошара, а далі татаре на частокіл полізли… А тоді прилетіли на ту пожогу літавиці з пекла… їх поганий бог прислав!

— Хто?

— Ну, той, як на нього… Триглав!

— Триглав?!

— Угу.

Кошовий пахнув люлькою і замислився.

— Щоб ти не такий малий був, то я подумав би, що брешеш, як шовком шиєш! — каже нарешті Михасеві.— Але, видать, у тебе од тої пожежі мізки догори коренем стали… А шкода, бо проскочила проз нас орда в Україну, а ми й не чули за неї!

— Чекай-но, — каже Богун, — ще не все…

— А що тобі ще?

— А як же ж того штукаря звали, га? — питає Богун в Михася.

Той подумав.

— Му… Му… Муркало ніби!

— Може, Мурмило? — питає раптом Обух.

— О, — каже Михась, — достоту так!

Кошовий із запорожцем обернулися.

— То ти знаєш його, характернику? — питає кошовий.

— Мурмила? — каже Обух. — Штукар і мартопляс, син православного дяка з Ніженя. Водився з ляхами, штудіював алхемію, шукав філософський камінь, бо все хтів забагатіти. Зараз двораком у князя Яреми Вишневецького. Ходили чутки, що в унію перейшов і запродав душу нечистому, та я знай не вірив, — а тепер, бачу, правда-таки!

Кошовий і перехрестився.

— То тут без нечисти таки не обійшлося? — питає характерника.

— Певно, що не обійшлося… — Характерник глянув на кошового. — Оддаси мені сього хлопчину в науку?

— Та бери, — каже кошовий. — Бачу, якісь дива з ним коїлися, та те мене не обходить — як не татаре його в бран займали, то нехай іде собі! А нечисти нам не боятися…

— Куди ж ти поведеш його, Обуше? — питає Богун.

— До своєї хати, — каже характерник. — Буде мені за джуру!

Кошовий махнув рукою.

— Забирай, — каже. — Правда, малий він ще для джури… Може, нехай би з хлопцями грамоти вчився? Бо на тому хуторі, певне, нічого, крім конячих хвостів, і не бачив! Знаєш грамоту? — питає Михася.

А Михась долоні за пояс заклав і живота вперед випнув, як той пан.

— А нащо козакові тая грамота? — питає.— Козакові головне пити, гуляти да ворогів під ноги топтати! А школа хліба не дасть. То нехай попи да ченці тії кляті книжки читають! Еге, якась скотина понаписує, а ти читай…

Тут зареготалися всі, аж шибки задзеленчали у вікнах.

— Не дитина се, а золото щире! — каже нарешті Богун.

— Далеко підеш, козаче… — каже кошовий, утираючи сльози. — Забирай його, характернику, щоб мої очі на нього не дивилися! На що вже перевелося преславне козацтво — грамотних людей зневажає…

— Ото й ходімо звідціля, коли тут нас так шанують! — каже Михасеві Обух.

Той уклонився кошовому, шапку надів, і вийшли вони надвір.

Вже геть смеркло. Ніде й вогника не було видно — запорожці рано лягали спати, тільки чатові стояли коло брами та біля комор із огневим припасом. Думав Михась, що до куреня його характерник поведе,