Деніел Джеймс Браун - Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна

Джо бенкетував лососем того вечора на самоті в будинку. Згодом він заходився перетворювати браконьєрство на лосося на бізнес. Кожної суботи пообіді Джо пішки долав 5-кілометровий маршрут до міста з одним або кількома величезними лососями, перекинутими через плече на вербовому пруті, і їхні хвости волочилися по пилюці позаду нього. Він доставляв улов до задніх дверей м’ясного ринку Лехмана та різних домогосподарств по всьому Секвіму, де продавав їх за готівку чи обмінював на вершкове масло, м’ясо, бензин для «Франкліна» або на будь-що, чого потребував на тому тижні, урочисто й по-доброму запевняючи своїх клієнтів, що так, дійсно, він упіймав рибу на гачок з волосінню, чесно й справедливо.

Пізніше тієї зими він знайшов іншу можливість для бізнесу. Сухий закон був у повному розпалі, а Канада — заледве у 24 кілометрах через протоку Хуан-де-Фука, тому Секвім був живим портом ввезення алкоголю усіх видів. Багато що із ввезеного прямувало до магазинів та барів Сіетла, що незаконно торгували спиртними напоями, але один бутлегер спеціалізувався на місцевих замовниках. Байрон Ноубл із ревом в’їжджав у передмістя Секвіма щоп’ятниці ввечері на довгому, гладкому чорному «Крайслері» і розставляв плоскі фляжки, наповнені джином, ромом або віскі за певними стовпами огорожі, де його клієнти знали, що шукати. Незабаром Джо і Гаррі Секор також знали, де їх шукати.

Одягнені в темний, важкий одяг, морозними ночами вони ішли слідом за Ноублом по його нічному маршруту, виливаючи вміст обраних фляжок у банки для фруктів і підміняючи алкогольний напій кульбабовим вином, котре варили самі в сараї Джо. Таким чином, вирішили вони, клієнтам Ноубла буде здаватися, що вони просто отримали погану партію самогону, радше ніж хтось украв товар. Але хлопці були обережними та не крали занадто часто в тому ж самому місці, побоюючись, що Ноубл або його клієнти можуть залягати в кущах, чекаючи на них із дробовиком. Після нічної роботи Джо потайки доставляв банки для фруктів, наповнені якісним товаром, до стовпів огорожі своїх власних, обережно залучених клієнтів.

Коли він не займався браконьєрством риби або крадіжкою випивки, Джо працював на будь-якій законній роботі, яку лишень міг знайти. Він копав тунелі під пнями на пасовищах своїх сусідів і викорчовував їх із землі довгими залізними прутами. Коли викорчовування не спрацьовувало, він запихав під них палички динаміту, запалював шнур і біг, як скажений, поки динаміт розривав пні і здіймав чорний шлейф бруду й каміння високо в повітря. Він горбився і шкріб лопатою, копаючи арики вручну. Двосічною сокирою з довгою ручкою він розрубував масивні кедрові колоди на бруси для огорожі, що сплавлялись по Дандженесс навесні. Він рив колодязі. Він будував комори, повзаючи на кроквах і забиваючи цвяхи. Він вручну заводив сепаратори вершків і тягав 55-кілограмові бідони з молоком і вершками на молочних фермах, завантажуючи їх на ваговози для доставки на «Кооперативний маслозавод Дандженесс-Секвім». Коли настало літо, він гарував під блакитними небесами на засушливих полях довкола Секвіма, косячи сіно, складаючи його на вози і піднімаючи тоннами на горища в коморах своїх сусідів.

У всьому цьому Джо постійно ставав сильнішим та дедалі більш самостійним. Попри все, він залишився у школі і отримував гарні оцінки. Наприкінці дня, однак, хлопчина стоїчно залишався наодинці, повертаючись щовечора в порожній напівзбудований дім. Він усамітнено їв, сидячи на одному кінці великого обіднього столу, за яким його родина раніше збиралася на галасливі вечері. Щовечора він мив одну тарілку, яку використовував, витирав насухо і клав назад на її місце на вершині стосу тарілок, залишених Тулою в кухонній шафі. Згодом сідав за старе піаніно своєї матері у вітальні, натискав клавіші та наповнював простими мелодіями темні й порожні простори будинку. Часом хлопець виходив на ґанок, грав на банджо і тихо співав собі під ніс.

У наступні місяці Джо полював за новими можливостями в Секвімі. Внизу Сілберхорн Роуд він знайшов роботу на неповний день, допомагаючи своєму старшому сусідові Чарлі МакДональду. Той заробляв на життя рубкою величезних тополь, які росли на галькових заплавах уздовж річки Дандженесс. Робота була каторжна. Тополі були настільки великі, а їх діаметр настільки широкий, що іноді за годину або й більше Джо і Чарлі спромагалися звалити лише одне дерево, тягаючи двометрову пилу для двох уперед і назад через м’яку білу серцевину. Навесні, коли соки текли по стовбуру, пилка злітала із пнів на метр, а то й вище, у повітря, після того як дерево нарешті перекидалося. Потім Джо і Чарлі обрубували сокирами всі гілки, знімали кору довгими залізними прутами і впрягали тяглових коней Чарлі, Фріца і Діка, щоб витягти колоди з лісу та відправити на целюлозний завод у Порт-Анджелесі.

Чарлі був отруєний газом у Першій світовій війні, тож його голосові зв’язки були майже знищені. У кращому випадку він міг спромогтися на хрип і шепіт. Коли вони працювали разом, Джо дивувався, як Чарлі міг змусити великовагових тяглових коней виконувати його накази ледь чутним «но» або «хо» чи нерідко просто свистом і кивком голови. Чарлі давав сигнал, і Фріц та Дік в унісон присідали на круп, поки він прив’язував їх один до одного. Він віддавав наступний сигнал, і обидва піднімались та тягли так, ніби були одним конем, настільки їхні рухи були точно синхронізованими. І вони тягли від усієї душі. Коли коні працювали таким чином, Чарлі сказав Джо, що вони можуть тягти набагато більше ніж удвічі від того, що кожен міг би тягти поодинці. Вони тягнутимуть, сказав він, поки колода не зрушиться, упряж не порветься, або не відмовлять їхні серця.

Через певний час Джо почав деколи вечеряти із сім’єю МакДональдів в обмін на його працю. Він швидко став надзвичайно популярним серед їхніх дочок передпідліткового віку Маргарет і Перлі. Залишаючись часто після вечері допізна, Джо бринькав на банджо і співав для дівчаток або, лежачи на плетеному килимі в передній вітальні, грав із ними в доміно, маджонг або бирюльки.

Незабаром він знайшов ще один спосіб заробити кілька доларів, водночас