Деніел Джеймс Браун - Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна

розважаючись. Він і двоє його шкільних друзів, Едді Блейк і Ангус Хей-молодший, сформували музичний ансамбль-тріо, у якому Джо грав на банджо, Едді на барабанах і Ангус на саксофоні. Тріо грало джазові мелодії в антрактах у Олімпійському кінотеатрі Секвіма в обмін на можливість дивитися фільми. Вони також грали кадриль на танцях у Грейндж Холлі в Карлсборзі. По суботах увечері вони грали в танцювальному залі в сусідньому Блині, де фермер, додавши кілька рядів електричних ламп, перетворив свій курник у найпопулярніше місце для танців у Секвімі. Дівчата проходили сюди безкоштовно, а хлопці платили 25 центів, але Джо і його колеги не сплачували за вхід, коли виступали. Це багато важило для Джо. Кілька тижнів тому Джойс Сімдарс повернулася з Монтани, і безкоштовний вхід означав, що він міг дозволити собі взяти її на побачення. Але незабаром хлопець, на свій превеликий жаль, зрозумів, що їй рідко дозволяють виходити, лише коли мама могла її супроводжувати, манірно й пильно їдучи на широкому плюшевому задньому сидінні «Франкліна», контролюючи небезпечну територію.

Чи не єдине у світі, чого прагнула Джойс Сімдарс, це щоб її мати стала менш пильною.

Побут у сім’ї Сімдарсів був аскетичний, а виховання Джойс — суворе. Походячи з німецьких і шотландських іммігрантів, котрі оселилися в Секвімі як першопоселенці, обоє батьків вважали, що робота була самоціллю, виправляючи норовливу душу, і її кількість ніколи не буває завеликою. Батько Джойс, насправді, був близький до того, щоб загнати себе роботою до смерті. Страждаючи від збільшеного серця і запального ревматизму, тим не менш, він продовжував орати свої поля в старомодний спосіб, управляючи мулами. Під кінець його життя мули більш-менш волочили його по полю від раннього світанку до вечора, іноді шість днів на тиждень протягом посівної.

Але саме мати Джойс і, зокрема, її релігійні погляди, найбільше пригнічували Джойс. Енід Сімдарс гаряче підтримувала обмеження християнської науки, віри, яка вчила, що матеріальний світ і все те зло, яке оселилося в ньому, є ілюзорними, що єдина реальність — духовна. Це означало, серед іншого, що молитва і тільки молитва може зцілити недуги, такі як ревматизм, що завдавав болю батькові Джойс, і що лікарі були марним витрачанням часу. Це також значило дещо, від чого Джойс дедалі більше страждала як особистість, що дорослішою вона ставала. Енід вірила, що існує тільки «хороша Джойс», що «погана Джойс» не може існувати з богословської точки зору, та що будь-яка такого роду особа, котра може з’явитися, є за визначенням самозванцем під виглядом її дочки. Коли Джойс погано поводилася, вона просто переставала існувати для матері. Погану Джойс примушували сидіти в кріслі і в жодному разі не помічали її присутності. Їй не дозволяли залишити крісло, поки хороша Джойс мимоволі не з’явиться знову. Відтак Джойс провела добрячу частину свого дитинства в боротьбі з уявленням, ніби будь-яка грішна думка або погана поведінка з її боку означала, що вона не гідна любові й по суті перебуває під неминучою загрозою припинити своє існування. Багато років по тому вона згадувала це, сидячи в кріслі, ридаючи та впевнюючись знову й знову у думці: «Але я все ще тут. Я все ще тут».

Якщо й був у неї прихисток, то скоріше вона знаходила його в праці надворі ніж у будинку. Джойс терпіти не могла хатню роботу, почасти тому, що їй не було кінця-краю в домашньому господарстві Сімдарсів, і певною мірою тому, що ця праця утримувала її під ковпаком пильного ока матері. Не допомагало й те, що з підліткового віку Джойс почала страждати на артрит — очевидно, генетичний подарунок від батька. Нескінченне миття посуду, чищення підлоги і витирання вікон були тими частими видами роботи, від яких посилювався біль у її руках і зап’ястях. Щоразу, коли вдавалося, вона вислизала на вулицю — попрацювати на городі або попоратися біля худоби з батьком. Він був не дуже щедрий на любов до доньки, більш схильний балувати сімейного пса ніж когось зі своїх дітей, але принаймні завжди, здавалось, приховано тішився її присутністю поряд, і для Джойс фермерська праця батька була цікавіша, ніж домашня. Часто вона полягала у вирішенні практичних завдань або створенні чогось нового, і це значно приваблювало її та розвивало розумову допитливість, яка вже зробила її надзвичайно успішною студенткою у школі, ба навіть, ерудиткою. Вона завжди була готова вникати глибоко в те, що зачіпало її цікавість, починаючи з фотографування й закінчуючи латиною. Дівчина любила логіку, любила розбирати речі на частини та складати їх назад докупи, чи то був виступ Цицерона, чи вітряк. Проте наприкінці дня посуд і багато іншої домашньої роботи та пильне око матері завжди чекали на Джойс у похмурих і тісних межах будинку.

І тому, коли Джойс уперше зустріла Джо Ранца, котрий сидів у задній частині шкільного автобуса, бринькав на гітарі, співав якусь веселу пісню і сяяв широким білим зубастим оскалом, коли вона вперше почула його сміх і помітила веселинки в його очах, як той поглянув на неї через прохід, він привабив її, адже в ньому дівчина відразу побачила вікно у ширший і сонячніший світ. Хлопець, здавалося, був утіленням самої свободи.

Вона знала, як склалися його обставини, знала, яким було його існування на грані, та якими бідними були його перспективи. Вона знала, що багато дівчат відвернулися би від такого хлопця, та що, можливо, вона мала б зробити так само. Але що більше вона спостерігала, як він справлявся з тими обставинами, яким сильним та винахідливим був, як він, так як і вона, любив виклики у вирішенні практичних проблем, то сильніше захоплювалася ним. Свого часу дівчина також прийшла до розуміння, що він, як і вона, жив із невпевненістю, що невпинно гризла його серце. Найбільше вона дивувалася й раділа простому та незаперечному факту, що він, здавалося, турбувався про неї таку, як вона була, добру чи погану. Поступово вона вирішила, що коли-небудь знайде спосіб компенсувати те, як світ досі обходився із Джо Ранцом.

Улітку 1931 року Джо отримав лист від свого брата Фреда,