Пауло Коельо - Заїр

була відважною: чому ж тепер вона втекла, як злодійка, посеред ночі, не подивившись своєму чоловікові у вічі й не пояснивши, чому вирішила його покинути? Ми вже досить дорослі, щоб діяти й переносити наслідки своїх дій: поведінка моєї дружини (тобто колишньої дружини) не відповідала ані її вдачі, ані принципам, і я мушу довідатися чому.

До вистави, що мала відбутися у вірменському ресторані, залишався тиждень – ціла вічність. Я погодився дати інтерв’ю, на які ніколи не погоджувався, написав кілька статей для газети, займався йогою, медитацією, прочитав книжку про одного російського письменника, прочитав іще одну – про злочин у Непалі, написав дві передмови й на прохання видавців дав чотири відгуки на рукописи – раніше я завжди відмовлявся робити це.

Та однаково в мене залишалося досить вільного часу, і я скористався ним, щоб сплатити деякі позички, одержані в Банку Послуг: прийняв запрошення на кілька врочистих обідів, приходив на зустрічі з читачами до шкіл, де навчалися діти моїх друзів, навідався до гольф-клубу, роздавав автографи у книгарні одного зі своїх друзів на проспекті Сюфрен (оголошення про цей захід висіло у вітрині протягом трьох днів, але на зустріч зі мною прийшло людей двадцять, не більше). Моя секретарка сказала, що, мабуть, у мене пречудовий настрій, бо вона давно не бачила мене таким діяльним. Я відповів, що моя книжка потрапила у список бестселерів, і це спонукає мене до активної праці.

І лише двох справ я не робив протягом цього тижня: по-перше, не читав рукописів, які мені надсилали (мої адвокати радили мені відсилати їх назад поштою негайно, бо згодом хтось міг звинуватити мене в тому, що я використав його сюжет; а я ніколи не розумів, навіщо люди надсилають мені свої рукописи – адже я не видавець).

Друга справа, якої я не зробив, – не шукав в атласі, де розташований Казахстан, хоч і знав, що аби здобути Михаїлову довіру, мені слід довідатися трохи більше про його корені.

* * *

Люди терпляче чекали біля дверей до зали, розташованої у глибині ресторану. Тут не було нічого від чарівної атмосфери барів на Сен-Жермен-де-Пре, від кав’ярень, де відразу подають воду в невеличких келишках і де сидять добре вдягнені відвідувачі й вишукано спілкуються. Нічого від елегантності театральних фойє, нічого від магічної атмосфери спектаклів, що розігруються по всьому місту в маленьких бістро, де актори зі шкури пнуться, щоб показати себе з найкращого боку в надії, що серед глядачів виявиться знаменитий імпресаріо, який підійде до них після вистави, скаже, що грали вони геніально, й запросить їх до праці в якомусь важливому культурному центрі.

Правду кажучи, я не розумію, звідки тут набралося стільки людей: я ніколи не бачив жодної згадки про цю виставу в журналах, які пишуть про розважальні заклади та події культурного життя в Парижі.

Поки чекаю, розмовляю з хазяїном закладу, і він розповідає мені, що хоче найближчим часом перетворити на такий собі театр усе приміщення ресторану.

– З кожним тижнем кількість глядачів зростає, – каже він. – Спочатку я погодився на цю пропозицію у відповідь на прохання однієї журналістки, яка пообіцяла написати про мій ресторан у своєму журналі. Я погодився тому, що зала у четвер, як правило, порожня. А тепер, у чеканні вистави, публіка замовляє вечерю, і четвер став найприбутковішим днем на тижні. Я боюся лише одного: щоб ці люди не виявилися сектою. А вам, звісно, відомо, що в цьому плані закони у нас дуже суворі.

Атож, мені це було відомо, адже були критики, які стверджували, що мої книжки пов’язані з дуже небезпечним напрямком думки, що вони проповідують релігію, несумісну із загальними цінностями. Франція, де ліберальні погляди панують у всіх сферах життя, з параноїдальною підозрою ставиться до цієї теми. Нещодавно було опубліковано розлогу доповідь про «промивання мізків» необачних людей. Так ніби люди, яким дозволялося обирати все – школу, університет, зубну пасту, автомобілі, кінофільми, чоловіків, дружин, коханців і коханок – так легко дозволили маніпулювати собою в питаннях віри.

– А як вони рекламують свої вистави? – запитую.

– Не маю найменшого уявлення. Якби знав, то використав би їхній метод для реклами свого ресторану.

І щоб усунути будь-які сумніви – адже невідомо, хто я такий – додає:

– Але йдеться не про секту, можу гарантувати. Це артисти.

Двері до зали відчиняються, публіка заходить – спершу опустивши монету в п’ять євро до невеличкого кошичка, що висить на вході. У залі, на імпровізованій сцені, стоять два молодики й дві дівчини – усі в широких білих спідницях, що ніби закручуються навколо їхнього стану. Крім тих чотирьох, я бачу також старшого чоловіка з барабаном-атабаке в руках і жінку, що тримає в руках величезну бронзову тацю з якимись металевими підвісками; щоразу, коли вона неумисне штовхає свій інструмент, вони дзеленчать, створюючи звук, схожий на шум такого собі металевого дощу.

Один із молодиків – Михаїл, тепер зовсім не схожий на того хлопця, якого я зустрів у той день, коли роздавав автографи. Його погляд, спрямований у якусь порожню точку у просторі, світиться незвичайним блиском.

Публіка сідає у крісла. Це переважно хлопці й дівчата, вдягнені так, що, якби вони зустрілися вам на вулиці, ви подумали б, що вони належать до групи, яка вживає важкі наркотики. Кілька службовців або чиновників середнього віку з дружинами. Двоє або троє дітей років дев’яти-десяти, мабуть, приведені батьками. Кілька літніх людей, яким, либонь, було нелегко сюди дістатися, бо найближча станція метро розташована за п’ять кварталів.

Вони п’ють, курять, голосно розмовляють, ніби люди, що стоять на сцені, для них не існують. Балачки стають усе голоснішими й голоснішими, то там, то там лунає сміх, й атмосфера